Розділ 14. Про грабіжників, рятівників і абсолютно вільних.

Ми лежали в засідці, зарившись у колючі чагарники, наче справжні грабіжники з великої дороги. Гілки нещадно дряпали шкіру, а запах вологої землі та прілого листя забивав ніздрі. Ми чекали на караван уже цілу вічність, і весь цей час мене не полишало липке відчуття, ніби хтось пильно дивиться нам у потилиці.

Ще дорогою сюди мені здавалося, що якась невидимка йде слідом, легко та безшумно ховаючись у буйних хащах. Я кілька разів зупинялася, різко озиралася, намагаючись впіймати бодай тінь або рух гілки, але ліс залишався байдужим. Коли я поскаржилась Ворону, він лише коротко кинув, що це нерви. Мовляв, це ще раз доводить: жінкам не місце на таких вилазках. Його слова вжалили, тож решту шляху я вперто мовчала, ковтаючи образу.

Наш спостережний пункт розташовувався на пагорбі. Тут взагалі вся місцевість нагадувала застигле море з кам’яних хвиль. Я очікувала побачити класичний караван — ну, нехай не верблюдів, але хоча б довгу вервицю вантажних возів чи фургонів. Проте Котяча Імперія виявилася технологічнішою, ніж я уявляла.

З’ясувалося, що ми очікуємо потяг. Місцеві паровози рухалися, як і звичні паровози, за допомогою пари, а от щоб нагрівати воду до кипіння, використовуючи силу кристалів, яка замінювала електричну енергію у нашому світі. Цікавий світ.

Ми заздалегідь підготувалися: перегородили рейки масивною колодою, яку ледве дотягли з лісу четверо чоловіків. Видно, старе дерево впало, підкорившись останньому буревію. Тепер поїзд мусив або зупинитися, або навчитися літати. А літати він, на щастя для наших планів, не вмів.

Я вже встигла відлежати всі боки на нерівній землі, засіяній сухими гілочками, що впивалися в тіло навіть крізь одяг. Виснажливе, тягуче очікування ставало майже фізично болісним, аж поки нарешті вдалині не почувся ритмічний гул. Показався поїзд. Невеличкий, компактний паровозик і п’ять вагонів, оздоблених символікою Імперії. Помітивши перешкоду, він почав натужно скрипіти гальмами, випускаючи цілі хмари пари.

— Залишся тут, — прошепотів Ворон, перевіряючи лезо ножа. Голос його був низьким, владним, але в ньому відчувалася прихована тривога.

— Ні, — відрізала я. Моя непохитність була сильнішою за страх.

Він важко зітхнув, розуміючи, що сперечатися зараз — марна трата дорогоцінних секунд.

— Тоді тримайся позаду. Не висовуйся без потреби. Обіцяй!

Я подивилася йому прямо в очі, відчуваючи, як серце калатає об ребра.

— Тобі справді є діло до мого життя?

Не варто було цього питати. Я ж знала, що є. Просто обставини нашої зустрічі та цей небезпечний світ зовсім не сприяли розвитку романтичних стосунків. Ворон на мить завмер. Він притиснувся носом до мого волосся, всього на одну коротку мить давши мені відчути себе потрібною, захищеною, а потім так само швидко відсторонився, знову стаючи холодним командиром.

— Вперед!!! — вигукнув він.

На мій превеликий жаль, з його вуст прозвучало не зізнання в коханні, а наказ до початку операції. А якщо називати речі своїми іменами — до банального пограбування.

Натовп озброєних "вільних" з дикими криками кинувся вниз, до каравану. Загін був чималим і добре підготовленим — Ворон не брехав. Проте зброя у багатьох була примітивною: вогнепальні рушниці мали лише одиниці, більшість стискала в руках довгі ножі або саморобні списи.

Звісно, я не збиралася відсиджуватися ззаду. Підхопившись, я побігла слідом, намагаючись не відставати від генерала Вільного Братства. Вітер свистів у вухах, а попереду вже починався справжній хаос: двері вагонів відчинилися, і звідти почали вистрибувати охоронці Імперії — спритні, озброєні до зубів дебелі чоловіки, які зовсім не збиралися віддавати вантаж, за який вони відповідали головою, без бою. Вони служили панам-котам і не уявляли, що можна жити інакше.