Розділ 13. Як непросто бути переселенцем. 5

— Лізо, я все розумію, — Ворон важко зітхнув, і цей звук був сповнений втоми, яку він так старанно намагався ховати за маскою командира. — Але й ти спробуй зрозуміти мене. У нас немає іншого виходу. Не встигнемо озирнутися — прийде зима. Підземні сховища — це лише камінь і холод, нам потрібні сірники, ножі, зброя, одяг, тканини, теплі ковдри. Нам потрібні медикаменти, щоб лікувати дітей, нам потрібні миючі засоби, щоб не забути, що ми люди. Подумай про дітей, Лізо!

— Я тільки про них і думаю, — я схрестила руки на грудях, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Гаразд, але хіба не можна бодай відкласти це до морозів? Зараз ми можемо знайти в лісі ще чимало поживного, щоб зробити припаси на зиму. Але якщо загони карателів почнуть нишпорити навколо — а вони почнуть, повір, після вашого нападу! — усім, хто зараз добуває їжу, всім, хто пиляє ліс для обладнання житла, хто запасає дрова на холоди, усім дітям, яким конче необхідні тепло і світло, доведеться знову забитися в нори, наче щурам, на яких оголошено облаву. Ми втратимо свободу, за яку так боролися!

Ворон підійшов ближче, і його тінь накрила мене, наче скеля.

— Такого великого каравану до холодів може вже й не бути. Це наш шанс, Лізо. Краще захопити один великий обоз, ніж ризикувати загонами, відхоплюючи тут і там крихти. Повір, ми будемо гранично обережні. Ми обійдемо місто широким колом і нападемо з іншого боку, якнайдалі від нашого поселення. Коттополіс навіть не зрозуміє, звідки прийшов удар.

— А караванники… Це ж люди! — я підняла на нього очі, шукаючи там краплю жалю. — Ви їх вб’єте? Вони ж просто виконують роботу, такі ж невільники, як і усі інші!

— Ми заберемо їх до нашої спільноти, дамо їм справжню волю. Хіба що хтось чинитиме опір і загине в бою, відмовившись здатися. Але ми зробимо все, щоб уникнути кровопролиття.

— Це, звісно, не рахується, — мовила я із сарказмом. — Але ж і з «Вільних» хтось може полягти в цій битві? Хтось, кого ми знаємо, хто вчора пив з нами чай?

— Ризик мінімальний. Нападу ніхто не очікує, а наші хлопці добре підготовлені. Ми діятимемо швидко, злагоджено, як один механізм. Жодних сюрпризів.

— Ризик завжди існує! — я зробила крок уперед, вдивляючись у його очі. — Ти ж сам знаєш: завжди щось може піти не так.

— Не хвилюйся, кошенятко.

— Ой, тільки не називай мене так! — вигукнула я обурено. — Боюся, якщо колись мені вдасться повернутися в рідний світ, то на котів у мене буде найсильніша алергія в історії!

— Це що таке? — здивувався він, щиро не розуміючи значення цього слова.

— Непереносимість.

— Гаразд, щуреня.

— Що?! Це ще гірше! — я видихнула, усвідомивши, що сперечатися з ним — це як битися головою об гранітну стіну. Але я вже прийняла рішення. І для мене воно було незмінним.  — Знаєш що? Взагалі-то, я йду з вами!

Він застиг, а потім розсміявся — коротко й сухо.

— Ні! Це небезпечно! Я не пущу тебе туди!

— Ти щойно говорив, що все безпечно! Що це легка прогулянка за трофеями!

— Для жінки — це небезпечно!

— Вважай мене не жінкою, а іномирянкою! — Я вперлася руками в боки. — Я більше не можу збирати гриби й ягоди! Я скоро збожеволію! Ворон, я благаю! Це мій єдиний шанс відчути себе живою! — Я раптом змінила тактику. Мої очі наповнилися удаваною вологою, губки склалися жалібно, і я почала виразно кліпати віями, вкладаючи в цей жест увесь свій акторський талант.

Генерал, який явно був не готовий до таких «жіночих хитрощів» у польових умовах, розгублено кліпнув. Його брови полізли вгору, а суворі риси обличчя пом’якшилися.

— Добре, — врешті здався він, зітхнувши так, ніби підписав сам собі вирок. — Але ти будеш слухати кожного мого слова, триматися позаду і, при найменшій небезпеці, повернешся у табір. Обіцяєш?

- Звісно, обіцяю!

Ура!!! Всередині мене вибухнув феєрверк. Це була маленька перемога, але вона була моєю. Нехай це небезпечно, нехай ризиковано, але завтра я побачу справжній світ, я побачу караван, я буду поруч із Климом і... з Вороном!