Розділ 13. Як непросто бути переселенцем. 4

І ось Ворон прийшов.

Його поява в нашій тісній комірчині завжди відчувалася як прихід літньої грози: він заповнював собою весь простір, від нього віяло запахом лісової хвої, вогкого каміння та ледь відчутним ароматом металу.

— Як поживаєте, дівчата? Як день минув? Багато боровичків сьогодні назбирали? — він усміхнувся, і на його обличчі теж відбивалося те саме дивне задоволення, що й у Клима, немов у передчутті чогось великого й захопливого.

— Одного, — сердито буркнула я, навіть не глянувши на нього. — Тебе!

— Як це? — обличчя генерала миттєво витягнулося, посмішка зникла, поступившись місцем спантеличеності.

— Забудь. Скажи краще, що в тебе нового? Що приховуєш за цією хитрою посмішкою?

— Як завжди, — він знизав плечима, намагаючись відвести погляд. — Обходили територію, складали карту місцевості. Роботи по горло, нічого особливого.

— А завтра що будете робити?

— Да те ж саме, що й сьогодні. Обходити територію…

— І ось чим ти не боровик? — я не витримала і роздратовано змахнула руками, Соні, що сиділа у своєму кутку, аж здригнулася. — Сидиш, мов гриб, і мовчиш!

— Я не мовчу!

— Правди не розповідаєш! Ти приховуєш найважливіше, вважаючи, що так краще для нас!

— Клим? — Очі  Ворона звузилися, він миттєво зрозумів, звідки вітер віє, важко зітхнув, вилаявся крізь зуби і кинув в нікуди: — Я ж попереджав!.. Нічого йому довірити не можна. Базіка, мов та сорока!

— Та ти перший мав прийти і все розповісти нам, Вороне! Ми тут сидимо, мов у клітці, і навіть не знаємо, що відбувається за межами цих стін!

— Жінок не посвячують у такі справи, Лізо. Це небезпечно. Знання — це теж вантаж, який не кожному під силу нести.

— Це, може, у вас, у вашому світі, де коти панують над усім. А в нас прийнято в будь-якій справі радитися з близькими людьми! Ми тут не раби, ми — соратники!

— Ну, добре, — генерал зробив крок ближче, і в його погляді промайнула приреченість. — Дізналися ви про майбутню вилазку, і що тепер? Що це змінить у вашому повсякденному збиранні ягід?

— А хіба жінки мають жити в невіданні, поки ви граєтеся у війну? Ворон, ти навіть не сказав, що місто зовсім поруч!

— У двадцяти кілометрах! Це не «поруч», це територія ризику!

— І ви вже звідкись знаєте про караван, який везе цінні вантажі!

— У нас є розвідники, Лізо. Кращі з кращих. В цьому немає секрету, це необхідність для нашого вживання.

— Є розвідники! Поки не попадуться і не опиняться в клітках, як ти колись у Коттополісі! Ворон, нападати на караван зовсім нерозумно. Нам дуже пощастило, що вдалось втекти, коли коти послали по наші душі армію! І нам надзвичайно пощастило відшукати цей затишний куточок, де для всіх вистачило місця, де нелякана дичина, де в лісах повно грибів та ягід, що дає надію закріпитися, підготуватися до зими, вижити! І нам нереально пощастило, що досі ніхто не знає, що дикі облаштувалися в цих краях. Але після нападу на караван наше поселення почнуть шукати. Люди знову не зможуть спокійно виходити на поверхню. Буде те саме, що й раніше! Нас знайдуть урешті-решт і знову доведеться все кидати й бігти в невідомість. І хто знає, чи встигнемо ми благополучно втекти цього разу!