Розділ 13. Як непросто бути переселенцем. 3

Якось ввечері Клим повернувся зовсім виснаженим та пригніченим, із запалими очима. Навіть до Соні, яка завжди зустрічала його з ледь помітною надією в погляді, він не підійшов, а важко опустився на край мого настилу, обхопивши голову руками. Його плечі тремтіли під грубою тканиною поношеного одягу. Я й сама відчувала себе не краще, але, дивлячись на цього чоловіка, якого я знала зовсім іншим, яким він був у нашому світі, та спробувала його заспокоїти.

— Климушко, — м’яко почала я, ледь торкаючись його плеча. — Нам треба прийняти реальність. Так, тут не рай, але ми маємо дах над головою, їжу, одяг, відносну безпеку, людей, котрі нас розуміють... Сонце світить над головою, а небо над головою таке саме, як на Землі. Чого тобі бракує для спокою?

Клим повільно підняв голову. Його очі — червоні, запалені від безсонних ночей і постійної напруги — дивилися на мене, пропікаючи діру.

— Усього, Лізо, — викарбував він хрипко. — Мені бракує мого світу. Всього цілком. З усіма його «плюсами» і «мінусами», з усіма його гріхами, безглуздістю і хаосом. Мені бракує можливості самому обирати свій шлях, а не бути гвинтиком у машині виживання. А тобі? Тобі, Лізо, чого бракує?

— Коли, чипсів і фотоапарата, — відповіла я з гіркою іронію у голосі. — Чому в цьому, доволі розвиненому, світі не придумали фотоапарати? А ще… мені бракує свободи....

Ми замовкли. Більше до цієї теми не поверталися. Це було надто боляче — ятрити старі рани в світі, де майбутнє вимірювалося не планами, а кількістю зібраних грибів. Клим, зазвичай сумний та похмурий останнім часом, після того вечора трохи змінився: хоча б намагався не показувати більше свою слабкість. При зустрічі він розповідав про свій день, слухав про наш, і ми вдавали, що життя — це лише низка чергових клопотів. Я та Ліза теж намагалися не скаржитись на ноги, що гули та спини, що незмінно боліли, а ділилися новинами. Хоча які там новини? Скільки грибів назбирати та де знайшли зарості малини? І все ж ми натягнуто посміхалися одне одному, хоча всередині все кричало від монотонності.

Так ми й жили. Дні злилися в одну сіру смугу, де «сьогодні» було дзеркальним відображенням «вчора». Час втратив сенс — чи то минув тиждень, чи місяць? Ми перетворювалися на автомати, чия єдина мета — дожити до вечора.

Але цього вечора мій колишній здивував. Коли він зайшов до нашої комірчини, на його брудному, втомленому обличчі вперше за довгий час блукала справжня, майже зухвала посмішка.

— І чого ти такий задоволений, Климушко? — я миттєво вхопила його за комір сорочки, не даючи відступити. — Викладай, поки я не почала застосовувати тортури! Що сталося? Скарб знайшов у старому дуплі?

— Просили не говорити… — почав він, але я притиснула його до стіни.

— Ану, викладай! У нас тут і так нудьга смертна, а ще й ти щось приховуєш!

— Нічого особливого… Просто завтра я хоч на деньочок зможу змінити прокляту роботу і відкласти сокиру.

— І на яку ж іншу роботу тебе переводять? Тільки не кажи, що будеш з нами збирати гриби!

— Ворон сказав, що жінкам не варто знати…

— Климе! — загрозливо.

— Та годі, годі, Лізо, — примирливо підняв долоні колишній. — Тільки не кажіть нікому, що я вам розповім, домовилися?

Я кивнула.

— Слухаю.

— Завтра загін іде захоплювати караван котів, і Ворон бере мене з собою!

— Караван? Хіба Коттополіс близько?

— Ні. Зате близько інше місто, Сіам, у якому жив предок Генія. Гаразд, Ліз, Соні, пішов я, — заметушився Клим, ухиляючись від запитань. — Тільки не видавайте мене Ворону. Завтра ввечері побачимося — і я розкажу, як усе минуло.

Я спробувала втримати чоловіка, але він вислизнув з моїх рук і був такий.

— Соні, ти знала, що поблизу є місто? — обернулася я до дівчини.

— Звідки? Я в підземних лабіринтах не орієнтуюся, і куди ми вийшли — без найменшого поняття. Та й взагалі, я народилася в Коттополісі і з нього тільки пару разів виїжджала, коли мене господиня брала з собою в гості, але тоді ми потягом їздили до Мейкунська.

— Тут ще й потяги ходять? Я потрапила в інший світ і нічого про нього не знаю! Звісно, при такому способі життя, як зараз, я так нічого й не дізнаюся. Та я скоро на стару бабцю перетворюся, цілими днями шастаючи лісом у пошуках грибів та ягід! Спина скоро взагалі розгинатися перестане! Та ні! Так справа не піде! Нічого, ось прийде Ворон, а він прийде, хоч на хвилинку, хоч «на добраніч» сказати...

Я ще не знала, що робитиму, але всередині кипіло гостре бажання покінчити з цим жахливим способом життя.