Розділ 13. Як непросто бути переселенцем. 2

Ми жили на новому місці вже тиждень. За цей короткий час похмурі бокові відгалуження скелі перетворилися на коридори із жилими кімнатами, розділеними дерев’яними перегородками. У пріоритеті, звісно, були матері з дітьми, старі люди та самотні жінки — їх розселили в першу чергу. Нам із Соні виділили крихітну кімнатку. Крім двох жорстких дерев’яних настилів, що правили за ліжка, та кількох грубих цвяхів, забитих у камінь замість вішалок, у кімнаті нічого не було. Але проти трьох ночей подорожі вологими підземеллями, коли доводилось спати на холодному камені, це здавалося королівськими апартаментами. Нам ще поталанило, що ми – жінки.

Чоловіки поки що ночували в центральній печері, де знаходилось озеро, прямо коло багать.

Далі по плану стояло підготувати більші приміщення для сімей, і в останню чергу – кімнати для одиноких чоловіків.

Мені довелось пізнати, яке важке життя переселенців. Більшість речей дикі змушені були залишити на старому місці, й підірвати шляхи, якими ми відходили, тож тепер доступу туди не було. Доводилось розпочинати все майже з нуля.

Дикі зуміли зберегти свободу, але втратили практично все майно. Не було чим покрити ліжка, не вистачало посуду, одягу, дорогою закінчилися ті запаси їжі, які вони встигли прихопити. Я й досі за звичкою називаю їх «дикими», вони ж називають себе  не «дикими», а «вільними» — це слово звучить мов виклик, виклик проти панування котячої раси.

Наш побут почав набувати чіткої структури. Жінки займалися тим, що здобували їжу. За звичаєм ходили у глиб печер, щоб ставити пастки на пацюків. Частина жінок, ті, що вправно володіли луком, почали виходити на поверхню, на полювання. Оскільки звір у цьому краї ще не знав страху перед людьми, наше меню нарешті перестало складатися лише з пацючого м’яса,  тепер ми куштували диких качок, тетеруків і навіть кроликів.

На жаль, вогнепальної зброї було обмаль, її видавали лише групам охорони, що патрулювали територію навколо.

Підлітки та діти середнього віку займалися збиранням ягід, грибів та лікувальних трав.

Жінки, які не вміли користуватися луком, займалися домашніми справами, вичиняли шкіри, шили з них одяг та застилка для ліжок, ліпили з глини посуд, прали, прибирали, готували їжу для усієї громади.

Старі ж виконували найважливішу роботу: сушили гриби та ягоди на зиму, коптили м’ясо, готували запаси, щоб ми не загинули, коли прийде зима. А вона прийде, і від цієї думки ставало страшно.

Ми з Соні «по блату» затесалися до збирачів. Колишня служниця панічно боялася темних кутків печер, а від вигляду гризунів її починало нудити, тому Ворон дозволив їй постійно працювати на поверхні. Я була в парі з Соні, як її захисник і компаньйон.

Ворон виявився головним генералом Вільного Братерства, відповідальним за безпеку громади, тож був постійно зайнятий. Чесно кажучи, він дуже мені подобався. І я гадала, що ми, як у любовних романах, станемо парою, і я пізнаю, нарешті, справжнє кохання. І я впевнена, що він має до мене почуття. Я ж то бачу його погляд! Та на ділі все виявилось зовсім не так, як ввижалося. Справ у генерала на новому місці було по горло, відповідальність за благополуччя й безпеку громади займала весь час і всі думки. І все ж він заскакував до нас хоч на хвильку, інколи вранці і завжди ввечері, щоб дізнатися, як ми. Заскакував – і знову біг по справах.

Не час для почуттів...

Клима ми бачили ще рідше. Його направили на вирубку лісу для будівництва, і він повертався до печери майже вночі настільки виснаженим, що ледве тримався на ногах. Та, не дивлячись на втому, дотримувався ритуалу – провідати нас із Соні. Ми обмінювались кількома фразами – і все.  Чесно кажучи, ні в нього, ні в нас сил для спілкування вже не залишалося, так хотілося спати, що на розмови вже не тягнуло.

З боку могло здатися, що збирання ягід — це легка прогулянка, суцільне задоволення. Ага, спробуйте самі! Коли ти гуляєш лісом годину-дві, це — насолода. А коли ти тягаєш важкі кошики з ранку до вечора, продираючись крізь колючі чагарники? Ми навіть на обід не завжди поверталися, бо доводилось відходити все далі і далі у пошуках дарів лісу. А ноги не казенні,  до вечора перетворювалися на свинцеві колоди, які гули так, що жоден сон не міг відновити сили повністю.

Якщо перші дні на поверхні були сповнені ейфорії та дитячого захоплення свободою, то вже через тиждень єдиною моєю мрією було просто впасти на той клятий дерев’яний настил і забутися нервовим, уривчастим сном.

І ось так жити все життя? Та я вже починаю тихо божеволіти. Це — не життя. Це — виживання...

Я починала потроху втрачати зв’язок із тією Лізою, яка колись мріяла про власну затишну квартиру, теплий душ і чашку кави на балконі. Тут, у світі котів, що полюють на людей, що не скорилися, наше існування стало схожим на нескінченний марафон на виживання. І найстрашнішим було усвідомлення: якщо ми зупинимося, нас просто поглине темрява...