Розділ 13. Як непросто бути переселенцем.

Ми просувалися вузькими, ледь помітними переходами ще хвилин десять. Позаду нас безшумно, мов привиди, ковзали інші дикі — ті, кому теж життєво необхідно було хоч на мить відчути подих вільного вітру, побачити небо над головою. Коли ми нарешті вибралися на поверхню, здалося, що саме таким має бути перехід в інший світ, а не те, як ми із Климом скотилися в туман. Після довгих днів, проведених серед сірих, вогких стін, що тиснули на психіку, наче невидимий прес, вечірні сутінки, які повільно перетікали в ніч, здавалися чимось нескінченно величними і неймовірними.

Повітря… Воно було зовсім іншим. Живим. Насиченим ароматами, від яких паморочилося в голові: терпкою сосновою смолою, сухою, випаленою сонцем травою та ще чимось невловимим, але безмежно рідним і справжнім. Вдалині чорнів ліс, схожий на величезну грозову хмару, що прилягла відпочити, притиснувшись важким «пузом» до самої землі. А над невисокими скелями в неозору глибину простягалося небо. Там, у височині, ледь-ледь почали проступати перші, найбільш яскраві зірки, наче хтось невидимий запалював ліхтарики в безмежному чорному океані.

Моя свідомість, вирвавшись із кам’яного полону печер, уперто намагалася злетіти вгору. Я відчувала себе маленькою піщинкою, яка раптом усвідомила безмірність простору, і це усвідомлення змушувало серце битися частіше. Здавалося, я можу відчути пульс життя на далеких світах, що дивилися на нас мільйонами холодних очей.

Навіть Соні, яка ще годину тому ледь переставляла ноги, зараз дивовижним чином ожила. Вона підняла голову, розправила плечі й шумно, жадібно втягувала в себе прохолодне нічне повітря, ніби намагалася випити цей простір до дна. Клим обійняв дівчину за плечі, схилився до вуха і почав щось тихо шепотіти, вказуючи пальцем у бік горизонту, де темрява ставала найгустішою. Мені подобалось, що він так піклується про дівчину. Можливо, вона зуміла щось розбудити в його серці, те, чого не змогла розшукати я. Я не відчувала ані краплі ревнощів, бо знала, що він вже давно «не мій», з того часу, як ми потрапили до цього дивного світу.

Ворон діяв інакше. Він не став нічого говорити, просто підійшов ззаду і притиснув мою спину до своїх широких грудей. Мені це так подобалось! Його тепло було надійним і заспокійливим. Ми обоє мовчки дивилися в небо, й жодних слів нам було не потрібно. В якийсь момент мені здалося, що він ось-ось розправить свої крила — ті самі, що ховаються під людською подобою, — і злетить, підхопивши мене в нічну вись. Тиха, майже болісна радість свободи розливалася по втомленому серцю, лікуючи рани, завдані підземним ув’язненням.

А за нашими спинами з темного зіва печери, як з утроби самої землі, одна за одною вислизали тіні. Дикі виходили на поверхню, зупинялися на мить, заворожені величчю ночі, і завмирали, піднявши очі до зірок. Майже всі вони вийшли сюди — привітати цей безкінечний простір, де немає стін, немає охоронців, і де є місце для кожного, хто не втратив надію.

Тут, під цим бездонним небом, ми нарешті перестали бути лише «втікачами». Ми стали людьми, що шукають свій дім. Але я знала: цей спокій оманливий. Десь там, за горизонтом, у палацах Коттополіса, коти не залишать диких у спокої. Для них ненависне існування тих, хто не визнає покори, хто встиг відсьорбнути волі. Дикі для них – мов більмо на оці. Вони зроблять все, щоб відшукати втікачів і нанести вбивчий удар, який зітре з лиця землі непокору.

І наш перший вечір під зорями міг стати останнім моментом справжньої тиші перед великою бурею.