Розділ 13. Як непросто бути переселенцем.

Ми просувалися вузькими, ледь помітними переходами ще хвилин десять. Позаду нас безшумно, мов привиди, ковзали інші дикі — ті, кому теж життєво необхідно було хоч на мить відчути подих вільного вітру, побачити небо над головою. Коли ми нарешті вибралися на поверхню, здалося, що саме таким має бути перехід в інший світ, а не те, як ми із Климом скотилися в туман. Після довгих днів, проведених серед сірих, вогких стін, що тиснули на психіку, наче невидимий прес, вечірні сутінки, які повільно перетікали в ніч, здавалися чимось нескінченно величними і неймовірними.

Повітря… Воно було зовсім іншим. Живим. Насиченим ароматами, від яких паморочилося в голові: терпкою сосновою смолою, сухою, випаленою сонцем травою та ще чимось невловимим, але безмежно рідним і справжнім. Вдалині чорнів ліс, схожий на величезну грозову хмару, що прилягла відпочити, притиснувшись важким «пузом» до самої землі. А над невисокими скелями в неозору глибину простягалося небо. Там, у височині, ледь-ледь почали проступати перші, найбільш яскраві зірки, наче хтось невидимий запалював ліхтарики в безмежному чорному океані.

Моя свідомість, вирвавшись із кам’яного полону печер, уперто намагалася злетіти вгору. Я відчувала себе маленькою піщинкою, яка раптом усвідомила безмірність простору, і це усвідомлення змушувало серце битися частіше. Здавалося, я можу відчути пульс життя на далеких світах, що дивилися на нас мільйонами холодних очей.

Навіть Соні, яка ще годину тому ледь переставляла ноги, зараз дивовижним чином ожила. Вона підняла голову, розправила плечі й шумно, жадібно втягувала в себе прохолодне нічне повітря, ніби намагалася випити цей простір до дна. Клим обійняв дівчину за плечі, схилився до вуха і почав щось тихо шепотіти, вказуючи пальцем у бік горизонту, де темрява ставала найгустішою. Мені подобалось, що він так піклується про дівчину. Можливо, вона зуміла щось розбудити в його серці, те, чого не змогла розшукати я. Я не відчувала ані краплі ревнощів, бо знала, що він вже давно «не мій», з того часу, як ми потрапили до цього дивного світу.

Ворон діяв інакше. Він не став нічого говорити, просто підійшов ззаду і притиснув мою спину до своїх широких грудей. Мені це так подобалось! Його тепло було надійним і заспокійливим. Ми обоє мовчки дивилися в небо, й жодних слів нам було не потрібно. В якийсь момент мені здалося, що він ось-ось розправить свої крила — ті самі, що ховаються під людською подобою, — і злетить, підхопивши мене в нічну вись. Тиха, майже болісна радість свободи розливалася по втомленому серцю, лікуючи рани, завдані підземним ув’язненням.

А за нашими спинами з темного зіва печери, як з утроби самої землі, одна за одною вислизали тіні. Дикі виходили на поверхню, зупинялися на мить, заворожені величчю ночі, і завмирали, піднявши очі до зірок. Майже всі вони вийшли сюди — привітати цей безкінечний простір, де немає стін, немає охоронців, і де є місце для кожного, хто не втратив надію.

Тут, під цим бездонним небом, ми нарешті перестали бути лише «втікачами». Ми стали людьми, що шукають свій дім. Але я знала: цей спокій оманливий. Десь там, за горизонтом, у палацах Коттополіса, коти не залишать диких у спокої. Для них ненависне існування тих, хто не визнає покори, хто встиг відсьорбнути волі. Дикі для них – мов більмо на оці. Вони зроблять все, щоб відшукати втікачів і нанести вбивчий удар, який зітре з лиця землі непокору.

І наш перший вечір під зорями міг стати останнім моментом справжньої тиші перед великою бурею.

*       *       *

Ми жили на новому місці вже тиждень. За цей короткий час похмурі бокові відгалуження скелі перетворилися на коридори із жилими кімнатами, розділеними дерев’яними перегородками. У пріоритеті, звісно, були матері з дітьми, старі люди та самотні жінки — їх розселили в першу чергу. Нам із Соні виділили крихітну кімнатку. Крім двох жорстких дерев’яних настилів, що правили за ліжка, та кількох грубих цвяхів, забитих у камінь замість вішалок, у кімнаті нічого не було. Але проти трьох ночей подорожі вологими підземеллями, коли доводилось спати на холодному камені, це здавалося королівськими апартаментами. Нам ще поталанило, що ми – жінки.

Чоловіки поки що ночували в центральній печері, де знаходилось озеро, прямо коло багать.

Далі по плану стояло підготувати більші приміщення для сімей, і в останню чергу – кімнати для одиноких чоловіків.

Мені довелось пізнати, яке важке життя переселенців. Більшість речей дикі змушені були залишити на старому місці, й підірвати шляхи, якими ми відходили, тож тепер доступу туди не було. Доводилось розпочинати все майже з нуля.

Дикі зуміли зберегти свободу, але втратили практично все майно. Не було чим покрити ліжка, не вистачало посуду, одягу, дорогою закінчилися ті запаси їжі, які вони встигли прихопити. Я й досі за звичкою називаю їх «дикими», вони ж називають себе  не «дикими», а «вільними» — це слово звучить мов виклик, виклик проти панування котячої раси.

Наш побут почав набувати чіткої структури. Жінки займалися тим, що здобували їжу. За звичаєм ходили у глиб печер, щоб ставити пастки на пацюків. Частина жінок, ті, що вправно володіли луком, почали виходити на поверхню, на полювання. Оскільки звір у цьому краї ще не знав страху перед людьми, наше меню нарешті перестало складатися лише з пацючого м’яса,  тепер ми куштували диких качок, тетеруків і навіть кроликів.

На жаль, вогнепальної зброї було обмаль, її видавали лише групам охорони, що патрулювали територію навколо.

Підлітки та діти середнього віку займалися збиранням ягід, грибів та лікувальних трав.