Розділ 12. Про підводні камені підземної подорожі.

— Що-що-що?.. — я кліпала очима, намагаючись прогнати густий туман сну. Мозок, ще не обтяжений реальністю, відмовлявся розуміти, чому Ворон так блідий і що він від мене хоче. — На нас напали? Хто? Навіщо взагалі в таку рань?..

— Солдати, послані котами! — Ворон гарячково трусив мене за плече, ніби намагаючись витрусити з мене залишки сну. Його обличчя, зазвичай зосереджене і спокійне, зараз палало тривогою, очі бігали по кімнаті, мов миші по коморі. — До печер дісталися двоє моїх соратників, яким дивом вдалося втекти — Валун і Топор. Вони й принесли жахливу звістку: проти диких висунулася справжня армія! Елітні загони Коттополіса, озброєні до зубів!

Я важко видихнула, намагаючись опанувати себе, і знову впала обличчям у подушку, сподіваючись, що це лише черговий неприємний сон.

- Лізо?! – ковдра, якою я вкрилася з головою, почала сповзати, мов жива.

— А-а-а… — протягнула я на себе ковдру. — Так тільки «висунулася»? Значить, ще не в печерах? Отже, ще можна поспати. Розбудите, коли прийдуть...

— Лізо, прокинься! — гаркнув Ворон, і в його голосі відчулася така сталь, що я здригнулася. — Цього разу все серйозно! Раніше вони не могли знайти вхід у печери, тому все обмежувалося лише розвідзагонами та короткими сутичками, які ми легко відбивали. Якщо вони послали армію… це означає, що вони нарешті вистежили нас! Вони знають, де ми!

Він різко ляснув себе долонею по чолі, і в цьому жесті було стільки відчаю, що мені стало страшно.

— Це я винен! Я такий ідіот! На вас із Климом же перекладачі, які, цілком імовірно, мають ще й «маячки». Як я міг не подумати про таку елементарну річ?.. Як я міг допустити таку фатальну помилку?

Я машинально торкнулася пальцями вуха, де відчувалася холодна металева сережка. А я до неї вже звикла. Невже ця маленька прикраса, яка допомагала мені розуміти світ котів, стала причиною біди для цілого народу? Невже ми з Климом привели смерть до порога тих, хто нас врятував?

— Швидко збирайтеся, — скомандував Ворон. — Ми мусимо залишити це місце. Негайно. Поки ще не пізно...

— Це все через нас… — прошепотіла я, відчуваючи, як важкий клубок провини, мов холодний камінь, підступає до горла. — Якби ми не прийшли сюди…

Ворон зупинився біля дверей, на мить його обличчя просвітлішало. Він подивився на мене поглядом, у якому змішалися втома і розуміння.

— Не бери до голови, Лізо. До цього однаково йшло. Раніше чи пізніше коти влаштували б на диких справжнє полювання. Ви з Климом стали лише останнім поштовхом, іскрою, що впала в порох. Вони смертельно бояться, що ви розкажете про свій світ — це підірве віру в непереможність їхньої влади, їхній "ідеальний порядок".

— Соні вже почала розповідати своїм знайомим про нас, — кивнула я в бік дівчини. Соні натягла ковдру майже до самих очей, перелякано вслухаючись у кожне наше слово. Вона тремтіла, і мені стало шкода її — маленьку, залякану служанку, яка вперше в житті наважилася на бунт. — Я права, Соні?

Дівчина судомно сковтнула і кивнула.

— Молодець, — схвально поглянув на служанку Ворон. — Не думаю, що варто чекати повстання, але зерно сумніву ми вже посіяли. Це найважливіше. Зайду за вами через п’ять хвилин. Будьте готові.

Він підійшов до мене, лагідно торкнувся волосся і погладив, мов дитину, по голові, ніби прощаючись із надією на спокій, а потім рішучим рухом розстебнув замочок сережки. Метал тихо клацнув, і я відчула дивне полегшення, ніби з плечей впав невидимий тягар. Те саме він зробив із Климом, який щойно прийшов із душа й застиг на порозі, ошелешений новинами. Ворон навіть не глянув на нього — лише мовчки повторив те, що зробив зі мною, лишень без поглажувань і швидко вийшов, залишивши нас у напруженій тиші.

— І що це, в біса, було? — Клим з силою кинув вологий рушник на табуретку.

Він виглядав розгубленим і розлюченим одночасно, наче це не ми, а Ворон був винен в тому, що наближаються вороги.

— У перекладачах були «маячки», — почала пояснювати я. Мої руки трохи тремтіли. — Тепер коти дізналися дорогу до печер диких. Ворону і його людям доведеться залишити обжиті місця й тікати в нікуди. Ми підставили їх, Климе. Підставили тих, хто прийняв нас, коли ми не знали, куди йти!

Клим завмер посеред кімнати, дивлячись на мене так, ніби мої слова доходили до нього з великим запізненням.

— І як же ми без перекладачів тепер будемо? — Клим наче мене не почув. Чи не зрозумів?

Його голос звучав настільки відсторонено, наче він турбувався лише про власний комфорт, а не про долі цілого підпілля. Мене це зачепило.

- Ти чуєш, Климе? Головне – ми підставили друзів. Щоправда, винні ми в цьому лише побічно...

— Що тепер буде? — розгублено озираючись, перепитав мій колишній.

— Що буде? — я неохоче підвелася з ліжка, відчуваючи втому в кожному м’язі, і почала одягати сірий костюм, який приніс для мене Ворон. — Не сподобалося нам у печерах, здавалося, що тут занадто сиро і темно? Бажання виконано! Тепер ми вирушаємо в невідомість. Йдемо невідомо куди й  невідомо навіщо. Збирайся.

— Та що нам збирати? — Клим розвів руками. — Ми тут голі, мов церковні миші. Навіть змінної білизни немає.

— Я мала на увазі — одягайся, — випалила я, кинувши на нього сердитий погляд. — Досить витанцьовувати тут у самих боксерах перед двома невинними дівчатами.

— Невинними? — Клим видав короткий, скептичний смішок, що пролунав у тихій кімнаті майже як ляпас.

— Ну… — я відчула, як щоки заливає легкий жар. — Я-то тебе у всякому вигляді бачила, а ось Соні може бути шокована. Соні, відвернися і не дивись на всяку «бяку»! — пожартувала я, намагаючись хоч трохи розрядити напругу, що зависла в повітрі, мов перед грозою.