Розділ 11. Хто винен? Та «що поробиш»? 3

Ледь Ворон вийшов, як до лабораторії, тихо ступаючи по кам’яній підлозі, увійшла жінка середніх років. Її обличчя, вже порізане зморшками, здавалося витесаним із того самого граніту, що оточував нас усюди. У її погляді читалася сувора рішучість, притаманна тим, хто щодня бореться за виживання.

— Стріло, люба, влаштуй новеньких, як належить, — попросив її Геній, і в його голосі вперше прозвучали нотки щирої поваги до цієї жінки. — Вони втекли з міста, з самого «центру», і добиралися до нас усю ніч без відпочинку. Вони виснажені й голодні.

— Розумію, — кивнула жінка. Її голос був низьким, позбавленим зайвих емоцій. — Ходіть за мною. Ви, мабуть, замерзли.

Стріла повела нас коридором, стіни якого були вкриті вологою, а повітря пахло сирістю та металевим присмаком, характерним для цих надр. Таких кімнат, вирубаних прямо в скельній породі, був цілий ряд. Всередині було по-спартанськи просто: три застелені грубими тканинами ліжка, стіл, витесаний з каменю, і чотири табурети. Світло від тьмяної лампи на стелі ледь розганяло напівтемряву.

— Розташовуйтеся, — Стріла окинула нас швидким поглядом. — Душова та туалет загальні, в кінці коридору, але вода там обмежена, тому не витрачайте даремно. Та спершу я принесу вам поїсти. Думаю, ви не відмовитеся від того, що ми маємо.

Коли важкі двері зачинилися, відрізавши нас від звуків лабораторії, я важко опустилася на ліжко. Старий матрац просів, видавши тихий скрип. Тиша, що запала в кімнаті, тиснула на вуха.

— І що ти про все це думаєш? — запитала я, дивлячись на Клима.

Він стояв посеред кімнати, оглядаючи кам’яні стіни так, ніби вони були новою кліткою.

— Що я тут не залишуся! — Клим різко обернувся, і в його очах блиснув небезпечний вогник. — Жодного варіанту. Жити в напівтемряві, дихати пліснявою і жерти щурів? Хіба про це ми мріяли, коли готували втечу? Хіба ми тікали від котячих патрулів, щоб потрапити в нову неволю? Хіба заради цього я вирвав Соні з комфортного життя, ризикуючи нашими головами?

— Ти вирвав її з рабства, Климе! — я підвелася, відчуваючи, як всередині закипає гнів на його короткозорість. — Схаменися. Похоже, що особливого вибору в нас немає. Ти хочеш повернутися назад і стати домашньою іграшкою, яку будуть тримати на повідку, як тупу тварину? Чи мрієш повернутися до розплідника? – вколола, хоч і розуміла, що це негарно.

- Нам вже й таке не світить, - понуро схилив голову Клим, навіть на образившись на мій випад. – Мене й так збиралися відправити на рудники. А тобі після втечі, гадаю, місце в розпліднику, як матері численних малюків, вже не світить. Та й Соні не пробачать зраду. Повертатися нам не можна.

- А піти нам більше нікуди! – констатувала факт. - «Дикі» — єдині, з ким нам не загрожує статус раба. Це єдине місце на планеті, де ми все ще люди.

Соні, яка досі мовчала, притулившись до стіни, раптом схлипнула. Вона була біла, мов полотно, і виглядала абсолютно розгубленою. Напевно, вона досі жалкувала про свій вчинок, згадуючи той спокійний, хоч і принизливий світ, який вона покинула.

— Тихіше, тихіше, — Клим миттєво змінився. Він підійшов до дівчини, обережно притиснув її до грудей, погладжуючи по розпатланому волоссю. Його рухи були сповнені такої ніжності, що в мене на мить перехопило подих. Він так вміє? — Не плач, люба. Якось все владнається. Ми щось придумаємо. Потрібно тільки вірити, що це не кінець, а лише початок довгого-довгого шляху…

Хотілось би вірити.

Але, дивлячись на сірі стіни, я не була така впевнена. Хоч і сама доводила Климові, що ми не маємо інших варіантів, та я не відчувала себе комфортно серед цих стін. І у безпеці я себе перестала відчувати, тільки-но з поля зору зник Ворон.

Стряхнула головою, відганяючи тривогу. Треба звикати. Притиратися. Надіятися на краще.

У цьому підземеллі надія була найдорожчим ресурсом, та чомусь її ставало все менше та менше.