Розділ 11. Хто винен? Та «що поробиш»? 2

У лабораторії повисла гнітюча тиша. Світло від моніторів, що раніше здавалося технологічним дивом, тепер відливало мертвим синім кольором, висвітлюючи виснажені обличчя людей, які знайшли притулок у цьому кам’яному склепі. Кожне слово вченого на записі резонувало з тією реальністю, в якій ми опинилися зараз.

— Ви вижили, — тихо проговорила я, порушуючи мовчання.

Брати по розуму, істоти, що колись підкорювали космос і розщеплювали атом, а можливо, й наші предки, тепер були приречені на підземне існування. Мені було їх безмірно шкода.

— Вижили, — кивнув Ворон, не відводячи погляду від порожнього екрана. Його голос звучав сухо і беземоційно. — В основному завдяки тому, що ці печери десятиліттями обладнувалися та пристосовувалися для життя вчених і технічного персоналу. Завдяки сонячним батареям на скельних виступах, куди ще сягає проміння, ми маємо світло і тепло. Але час не щадить нікого. Йшли роки, десятиліття, і хоч повільно, але чисельність людей зростала. Печери обширні, є навіть теорії, що вони тягнуться під усім континентом, як вени в тілі планети, але головна проблема — їжа. Точніше, її катастрофічна відсутність. Ми не можемо випасати худобу, у нас немає можливості для вирощування овочів чи злаків. Полювання… воно майже нічого не приносить. Звірі навколо печер на цей час практично вивелися або пішло звідси туди, куди нам зась. Людський рід виживає завдяки лише незліченним полчищам щурів, але навіть для їхнього лову нам доводиться просуватися все далі й далі в невідомі лабіринти…

— Щурів? Ви їсте щурів?! — Соні зблідла так, що здавалося, вона ось-ось знепритомніє. Її пальці мимоволі стиснули краї брудного одягу.

— У нас немає варіантів, — відрізав Ворон, і в його очах промайнуло щось схоже на біль. — Краще щури, ніж голодна смерть.

— Так, перспектива не дуже весела, — я здригнулася, відчувши, як до горла підкочує нудота, варто було лише уявити це «бенкетування».

Тут озвався нащадок того самого вченого, який колись наділив котів розумом. Він тримався дещо відсторонено, наче все ще зважував у голові якісь математичні моделі виживання.

— Ви, думаю, дуже втомилися після дороги? — Його голос був рівним, але хрипкуватим, що видавало неспокій. Йому було неприємно, що в усіх бідах людства винен його предок. Але він нічого не міг змінити. — Я розпоряджуся приготувати для вас кімнату та їжу.

— Теж… щурів? — ледь чутно видохнула Соні.

Геній на мить замислився, перебираючи тонкими пальцями по клавіатурі.

— М… так. Втім, у підземних озерах іноді вдається впіймати небагато сліпої риби. Правда, вона майже вся йде дітям, щоб хоч якось урізноманітнити раціон малечі, якій необхідна різноманітність у харчуванні. Можливо, мені вдасться вмовити кухню виділити сьогодні трохи для вас, як для новеньких. Ще є спеціальні види лишайників, які ми переробляємо на густу масу, що слугує гарніром до… м’яса. Але, якщо ви плануєте залишитися, вам доведеться звикати до печені зі щура. Повірте, якщо не думати про те, ким був цей «звір» ще годину тому, то на смак це досить непогано. Зі спеціями, звісно.

Соні відвернулася, схопившись за горло, і затиснула рот долонею, намагаючись придушити напад блювоти.

— Іди працювати, Генію, — Ворон різко перервав цей кулінарний екскурс, відчувши напругу гостей. — Я сам подбаю про наших нових знайомих.

— Та ти з ніг падаєш! Друже, подивись на себе — ти ледь тримаєшся на ногах. У душ, негайно! Ти провів у розвідці три доби, та ще й потрапив у полон. Твоя витривалість не безмежна.

— Але ж я повинен… — спробував заперечити Ворон, та його голос видав втому.

— Я наказую, — твердо відповів Геній, і в його погляді промайнула сталь, притаманна справжньому лідеру цієї підземної общини.

Мабуть, Геній тут дійсно мав право на останнє слово, бо Ворон зітхнув, підкоряючись. Він на мить зустрівся зі мною поглядом, підморгнув, намагаючись додати бадьорості в цей важкий момент, і повільно поплентався до виходу з лабораторії, залишаючи нас наодинці з цими стінами, що пам'ятали помилки предків.