Розділ 11. Хто винен? Та «що поробиш»?

Деякий час вчений сидів, закривши долонями обличчя. Його плечі здригалися від беззвучних ридань, а пальці, вкриті плямами від хімікатів та чорнила, впивалися у сивину на скронях. Він скинув захисні окуляри, за якими спочатку нібито ховався від світу, який підвів і згубив своїми діями. Коли він відірвав долоні від обличчя, стало видно, що його бляклі очі налилися сльозами. На жаль, ці сльози каяття не могли зарадити. Перед нами на екрані ми бачили винуватця того, що стало із цим світом.

Чесно кажучи, я відчула деяке полегшення від того, що в паралельній реальності насправді також розвинулась цивілізація людей розумних. Просто не зуміли вони її зберегти.

З іншого боку стало страшно. А що, коли це зовсім і не паралельний світ? Що, коли це наше майбутнє? Що, коли це ми допустилися фатальної помилки і втратили все? Втратили себе?

Боюсь, цього ми ніколи не дізнаємось...

Нарешті старий вчений глибоко вдихнув, опанував себе і, витерши очі, продовжив розповідь, дивлячись прямо в об’єктив камери, що зафіксувала початок кінця.

— Люди здавалися завороженими. Вони не просто служили — вони фанатично прагнули догодити котам, щоб ті були задоволені та щасливі. Це була якась колективна галюцинація, епідемія добровільного рабства. Точку неповернення було пройдено, коли коти, відчувши нашу безмежну слабкість, побажали вдягнути на «своїх» людей нашийники. Це не було вимогою безпеки. Це був символ власності.

Вчений на мить замовк, стиснувши кулаки.

— Я хотів перешкодити… Хотів відключити кристали Альма, на той час вже встановлені по всьому світу. Але мій кіт, істота, яку я вважав найближчим другом, здогадався про мої наміри. Його очі, раніше сповнені любові, стали холодними, мов лід. Мене не пустили ні в центр управління, ні навіть у мою власну лабораторію. Більше того, мене спробували схопити. На щастя, на той час ще не всі піддалися впливу котів, але таких, як ми почали ізолювати. Це були чистки. Тихі, безкровні, але остаточні.

Вчений підняв руку, вказуючи кудись у темряву печери, що ховалася за межами освітлення.

— У горах, у печерах, у мене була стара, майже забута лабораторія, де ми колись проводили дослідження сонячної енергії. Це було ще до того, як я, у своєму сліпому бажанні зблизити наші види, почав працювати над перекладачем котячої мови. Дослідження були згорнуті через нерентабельність, адже кристали Альма, давали енергії незмірно більше, але значну частину обладнання так і не вивезли. Це стало нашим порятунком. Я відвіз у гори всіх, кого зміг, хто не піддався впливу домашніх улюбленців, що непомітно узурпували владу.  - Його голос став тихим, майже шепотом. -Тут ми заснували нову цивілізацію, цивілізацію без котів. Ми будемо жити в печерах, позбавлені свободи пересування. Тут тепер народжуватимуться наші діти, і я не знаю, чи вийдуть вони коли-небудь на поверхню? Чи зуміє вижити людський рід, замкнений у цій кам’яній труні? Я відібрав у них небо. І в усьому винен тільки я. Це моє творіння, мої дослідження, моя наївна віра в краще зробили людство рабами. Прощення мені немає…

Запис заглючив. Екран пішов смугами, спотворюючи обличчя творця. Вчений застиг із відкритим перекошеним ротом і виразом повної, нестерпної безнадії на обличчі, яка назавжди закарбувалася в цифровій пам'яті. Здавалося, він хотів додати щось іще, але техніка залишила нас наодинці з цим німим криком провини.

У лабораторії повисла гнітюча тиша. Світло від моніторів, що раніше здавалося технологічним дивом, тепер відливало мертвим синім кольором, висвітлюючи виснажені обличчя людей, які знайшли притулок у цьому кам’яному склепі. Кожне слово вченого на записі резонувало з тією реальністю, в якій ми опинилися зараз.

— Ви вижили, — тихо проговорила я, порушуючи мовчання.

Брати по розуму, істоти, що колись підкорювали космос і розщеплювали атом, а можливо, й наші предки, тепер були приречені на підземне існування. Мені було їх безмірно шкода.

— Вижили, — кивнув Ворон, не відводячи погляду від порожнього екрана. Його голос звучав сухо і беземоційно. — В основному завдяки тому, що ці печери десятиліттями обладнувалися та пристосовувалися для життя вчених і технічного персоналу. Завдяки сонячним батареям на скельних виступах, куди ще сягає проміння, ми маємо світло і тепло. Але час не щадить нікого. Йшли роки, десятиліття, і хоч повільно, але чисельність людей зростала. Печери обширні, є навіть теорії, що вони тягнуться під усім континентом, як вени в тілі планети, але головна проблема — їжа. Точніше, її катастрофічна відсутність. Ми не можемо випасати худобу, у нас немає можливості для вирощування овочів чи злаків. Полювання… воно майже нічого не приносить. Звірі навколо печер на цей час практично вивелися або пішло звідси туди, куди нам зась. Людський рід виживає завдяки лише незліченним полчищам щурів, але навіть для їхнього лову нам доводиться просуватися все далі й далі в невідомі лабіринти…

— Щурів? Ви їсте щурів?! — Соні зблідла так, що здавалося, вона ось-ось знепритомніє. Її пальці мимоволі стиснули краї брудного одягу.

— У нас немає варіантів, — відрізав Ворон, і в його очах промайнуло щось схоже на біль. — Краще щури, ніж голодна смерть.

— Так, перспектива не дуже весела, — я здригнулася, відчувши, як до горла підкочує нудота, варто було лише уявити це «бенкетування».

Тут озвався нащадок того самого вченого, який колись наділив котів розумом. Він тримався дещо відсторонено, наче все ще зважував у голові якісь математичні моделі виживання.