Розділ 10. Про диких, котрі зовсім і не дикі. 4

— З іншого світу? Люди з іншого світу! — ахнув Геній, важко опускаючись у крісло, що дивом опинилося позаду нього. Його обличчя зблідло, а очі за товстими скельцями окулярів розширилися від непідробного захоплення. — Не може бути! Це… це звучить як фантастика! Хоча… мій пра-пра-пра якийсь там дідусь залишив чимало дивних записів. Він багато писав про теоретичну можливість існування паралельних вимірів, про розриви у тканині простору. Але в це так важко повірити, коли живеш у світі, де виживання — єдина доступна релігія!

— Значить, ви не зможете нам допомогти повернутися? — Клим розчаровано опустив плечі, і я вперше побачила в його очах справжню розгубленість. Цей притулок був нашою останньою надією.

— Я не знаю, чи це взагалі можливо, — Геній почав нервово крутити на пальці металеве кільце. — Мої знання обмежені тим, що я зміг витягти з древніх файлів та рукописів...

— Але ж ми якось сюди потрапили! — вигукнув Клим, роблячи крок вперед, до столу. — Отже, прохід існує! Це не магія, не містика, не фантастика. Це фізика, просто інша. Потрібно лише знайти портал, вирахувати точку входу і відкрити.

— Якби все було так просто, — зітхнув Геній, потираючи чоло. — Мені потрібно підняти архіви, перечитати замітки Старого, можливо, десь там схований бодай якийсь натяк… До сьогоднішнього дня ми навіть не замислювалися про таку можливість. Ми були зайняті тим, щоб просто не померти з голоду і не потрапити в лапи котів.

— А ми так сподівалися… — Клим розгублено потер долонями скроні, наче намагаючись вгамувати головний біль. — Ми так наївно сподівалися на допомогу «диких»…

— Нас коти називають дикими, — Ворон розглядав нас, як рідкісну диковинку, склавши на грудях міцні руки й спираючись спиною об холодну кам'яну стіну. У його погляді було щось філософське, прихована гіркота людини, яка знає ціну свободи. — Ми й справді «здичавіли» за останні десятиріччя, сховавшись у ці печери, мов щури. Але в нашому світі колись теж існувала велика людська цивілізація. Щоправда, коти примудрилися якимось дивом перехопити ініціативу, ресурси та владу. Вони так запудрили мізки, так методично винищували пам’ять про минуле та спалювали книги, що більшість людей зараз щиро вважають: коти правили цим світом завжди, із самого моменту сотворіння життя.

— І тільки старі, заборонені казки, які нам мами розповідали пошепки в ранньому дитинстві, натякають на інший лад, — промовила Соня, і її голос здригнувся від усвідомлення. — Значить, це не просто красиві вигадки? Це справжня, кривава правда?

— Найстрашніша правда, — підтвердив Ворон, дивлячись у далечінь, ніби бачив крізь камінь роки поневолення.

— Але як це могло статися?! Як коти змогли поработити людство?! — Я не стрималася, мій голос зірвався на крик. — Це ж повний абсурд! Нонсенс! У нашому світі коти — це лише домашні пухнасті улюбленці, які сплять на диванах і нявкають, коли просять їсти! Вони не здатні на більше!

— Генію, покажи їм, — коротко кивнув Ворон.

Молодик кивнув, його пальці запурхали по клавіатурі під монітором. Екран спалахнув, заповнюючись рядами символів.

— У всьому винен його предок, — Ворон кивнув на Генія. — Ми народилися тут, у Вільному Братстві, ховаючись від «котів» у цих печерах, мов у могилах. І лише легенди доносили до нас відголоски днів великої величі. Але ця лабораторія… ці технології… вони дісталися нам у спадок від древніх. Генію вдалося зламати коди, прочитати записи його предка і запустити цей старий комп'ютер. Саме тоді ми дізналися, як саме наш світ скотився в безодню. Це був не випадковий збіг, а результат недбалості, необачності і нездатності передбачати майбутнє. Покажи їм, Генію...