Розділ 10. Про диких, котрі зовсім і не дикі. 3

У всьому цьому технологічному хаосі, серед миготливих індикаторів та стосів паперів, господаря приміщення неможливо було помітити одразу — він зливався з обладнанням. Лише коли ми підійшли впритул, він стрімко підхопився зі свого крісла, ледь не перекинувши стос розрізнених аркушів. Це був молодий чоловік, здається, мій ровесник, вищий за мене на пів голови, проте доволі худорлявий, навіть, можна сказати, тендітний. У нього була приємна, інтелігентна зовнішність: високе чоло, примружені очі за товстими лінзами окулярів та довгі, витончені пальці музиканта, що зараз нервово перебирали край робочого столу. Та швидше за все йому доводилося годинами працювати за клавіатурою, що, зрештою, вимагало такої ж вправності, як і піаністу. Він виглядав трохи скуйовдженим і розгубленим, наче горобчик, якого застали зненацька у власному гнізді.

— Ворон? — молодик ще сильніше примружився, намагаючись сфокусувати погляд на постаті, що стояла в напівтемряві біля входу.

— Генію! — вигукнув Ворон, і чоловіки обійнялися по-братськи, міцно плескаючи один одного по спинах. Цей жест видавав між ними справжню, перевірену роками та небезпеками дружбу.

— Як тобі вдалося втекти від «котів»? Ми думали, ти залишився там назавжди, — голос Генія тремтів від прихованого хвилювання.

— Завдяки їм, — Ворон коротко кивнув у наш бік. — Це Ліза, Соні та Клим. Вони з Коттополісу, із самого серця ворога, але всупереч усьому допомогли нам, відкрили клітки. Вони витягли мене з міста, друже! Хоча, зізнаюся, їхні справжні мотиви мені поки що невідомі. Я лише знаю, що без них я б уже був на шляху до рудників.

Геній перевів погляд на нас. Його очі блиснули цікавістю.

— А решта? Хлопці, наші... вони теж повернулися?

Ворон похмуро похитав головою:

— Про решту нічого не знаю. З кліток вибралися всі, але ми розсіялися по місту, щоб нас було важче відстежити. Вибратися з периметра було нелегко. Маю надію, що ще хтось повернеться, якщо пощастить вислизнути. Але, якщо їх знову спіймали... Глухар вже веде загін, щоб перехопити караван дорогою до рудника. Ми мусимо боротися за кожного!

— Я дуже радий бачити тебе живим та здоровим, Вороне, — видихнув Геній, наче скинувши з плечей величезну вагу. Він зробив крок до нас і простягнув руку для вітання. — Геній. Радий бачити нові обличчя у нашій громаді. Ми приймемо всіх, кому вдалося втекти з рабства, усіх мешканців міста, які готові змінити свій шлях...

— Ми не з міста, — різко перебив його Клим. Його голос звучав твердо, майже з викликом. — Ми з Лізою взагалі не належимо до цього світу. Ми прийшли з іншої реальності, де править людська цивілізація, а не зграя драних котів у людській подобі. Нам не потрібен ваш притулок назавжди. Нам просто потрібне надійне місце, де можна сховатися від цих рабовласників, поки вимушені залишатися тут. Ви ж зможете допомогти нам повернутися додому?

У лабораторії на мить запала тиша. Геній застиг, його довгі пальці завмерли в повітрі, а очі за окулярами стали величезними. Схоже, такого повороту подій він точно не очікував. Ми чекали на відповідь, затамувавши подих. Чи була в цього «Генія» хоча б теоретична можливість допомогти нам, чи ми потрапили до ще одного осередку відчаю, з якого немає виходу?