Розділ 10. Про диких, котрі зовсім і не дикі. 2

— А решта живі? — перебив цю неприємну розмову один із чоловіків, напружено вдивляючись в обличчя Ворона.

— Живі були всі наші, але чи вдалося комусь вибратися з міста крізь щільний кордон — це велике питання. Ми всі знаходились у клітках, призначених для відправки до копалень. Коли наші нові знайомі відкрили клітки і випустили нас на волю, всі кинулися врізнобіч, щоб охоронцям важче було нас розшукати. Більше я нікого не бачив у тому хаосі. Якщо когось наздогнали — а це цілком вірогідно — то зі світанком їх відправлять прямо на рудник. А це дорога, як ви знаєте, в один кінець. Тож, Глухарю, не гай часу, споряджай загін. Потрібно встигнути перехопити караван на східному виїзді.

— Зробимо все можливе, — Глухар поплескав Ворона по напруженому передпліччю. — А ти, друже, відведи новеньких до Генія, а сам йди нарешті відпочивати. Виглядаєш ти… злегка пошарпаним, м’яко кажучи. Майже як тоді, після зустрічі з ведмедем.

— Я піду з вами! — рвучко відповів Ворон, роблячи крок вперед, ніби збираючись відкинути втому силою волі.

— Ми впораємось, друже. Не сперечайся. Ти зараз з ніг валишся. Від тебе буде значно більше користі, якщо ти просто виспишся і прийдеш до тями. Ти потрібен нам в повній бойовій формі, а не напівживий, — відрізав Глухар тоном, що не терпів заперечень.

— Гаразд, — нарешті здався Ворон, ухопив мене за руку своєю гарячою, мозолистою долонею і потяг углиб гори.

Клим лише крякнув від досади, дивлячись на те, як нас ведуть у невідомість, але нічого сказати всупереч не наважився. У нас не було іншого вибору. Тут ми були в меншості, практично у чужій владі, і будь-який різкий рух міг коштувати нам життя. Добре ще, що ці люди, попри свій лякаючий вигляд і дикий спосіб життя, виявилися цілком розумними. Це означало, що з ними можна буде вести діалог. Але не зараз. Не зараз...

Бо в цю мить ми всі буквально валилися з ніг. Виснажлива подорож через хащі лісу замість омріяного сну та нестерпна нервова напруга останніх годин забрали всі сили. Ми рухалися вже на автопілоті, через «не можу». Навіть не запитували, куди веде нас провідник. Втім, я відчайдушно сподівалася, що це місце, де нас нарешті нагодують і дадуть можливість хоча б декілька годин забутися у сні.

Широкі, вологі коридори змінювалися обширними печерними комплексами, які були на диво облагородженими. Скелі були підрізані та вирівняні, а в стіни вмонтовані непогані електричні лампи, що розсіювали м’яке жовте світло. Попри ранню годину, мешканці печер сновигали туди-сюди у своїх справах. Дивно, але вони виглядали цілком стерпно: одяг був старий і місцями латаний, але чистий, а вирази облич — напрочуд привітними. Забачивши Ворона, вони кивали, махали руками або перекидалися з ним парою фраз. Це було зовсім не те «дике» лігво, якого я очікувала і якого, чесно кажучи, боялася. Таким чином ми дійшли до масивного входу, закритого герметичними розсувними дверима. Провідник натиснув кнопку на панелі, вони з тихим шипінням відсунулися, пропускаючи нас усередину.

І ми завмерли на порозі. Це була справжня лабораторія. Сучасне приміщення з довгими столами, заставленими численними пробірками, колбами та дивними приладами, що блимали діодами. Вздовж стін тяглися стелажі під саму стелю, забиті книгами, кресленнями та папками. А те, що вразило мене найбільше — величезний монітор на одній зі стін, на якому пульсували якісь графіки та цифрові потоки.

Взагалі-то, я очікувала не цього...