Розділ 10. Про диких, котрі зовсім і не дикі.

Двері, так майстерно замасковані під частину скелі, безшумно відсунулися вбік, відкриваючи нам похмурий зів печери, що ніби вдихнув нас у себе, наче велетенська жива істота. Мій пульс шалено калатав у скронях — частково від виснаження після важкого підйому, але здебільшого від невизначеності того, що чекало на нас усередині. Ми ступили в саме серце невідомого, у прихисток тих, хто наважився відкинути золоті кайдани Коттополіса. Я зробила крок вперед, затамувавши подих, згораючи від цікавості: хто оселився в цьому лігві? І чи не виявиться цей прихисток нам затісним? Дуже хотілося вірити, що нам із дикими, справді, по дорозі?

Біля входу чергувало троє озброєних диких. Вони стояли в напівтемряві, напружені, мов струни, готові будь-якої миті до бою. Двоє чоловіків середнього віку, з обличчями, поораними зморшками — мовчазними свідками суворого життя, де виживання було єдиною метою. І одна зовсім молода жінка, чиє руде волосся, немов спалах полум’я, вихоплювалося з мороку. Вона мала гостре підборіддя з ледь помітною ямочкою та темні, трохи розкосі очі, які, здавалося, оцінювали нас. Щойно мешканці печери впізнали Ворона, вся їхня суворість розвіялася, як ранковий туман. Вони кинулись до нього, ледь не задушивши в обіймах, а їхні голоси здригалися від суміші полегшення та неприхованої радості.

— Ти живий! Живий! — вигукнув один із чоловіків, плескаючи Ворона по плечу так, що, здавалося, виб'є дух. — Ми вже боялися, що сталося найгірше!

— Все в порядку! Я в порядку, — заспокоював їх мій провідник, його низький, вібруючий голос заземлював ситуацію, поки він намагався вирватися з їхніх цупких обіймів. — Мені допомогли ці люди, — він обернувся, кивнувши в наш бік.

Тільки зараз я вперше змогла детально роздивитися чоловіка, який допоміг нам дістатися диких.

Ворон виявився… справжнім дикуном. У найкращому розумінні цього слова. Його чорне, як безмісячна ніч, волосся до плечей розметалося, надаючи йому неформального вигляду. Чорні очі, здається, проїдали в тобі діру, немов соляна кислота — гострі, корозійні, такі, від яких неможливо сховатися. Ніс довгий, з горбинкою, шляхетний і красивий, немов у античного воїна. Чорні брови — мов крила того самого ворона, чиє ім’я він носить — з'єднувалися в області глибокої зморшки, створюючи враження, що він постійно сердиться на весь світ. Нижню частину обличчя було важко розгледіти через небритість, що тривала, мабуть, кілька тижнів, але це лише додавало йому брутального шарму.

Проте найбільше вражало його тіло: широкі, потужні плечі, мускулисті руки, міцне, але гнучке, наче у пантери, тіло та довгі, сильні ноги. У тьмяному світлі ламп, вмонтованих у стик між стелею та стіною, його постать здавалася вирізьбленою з граніту. Навіть лахміття, в яке він був вдягнений, не псувало загального враження; навпаки, воно лише підкреслювало його справжню природу.

Він був хижим.

Небезпечним.

Диким.

І привабливим настільки, що в мене тремтіли коліна. Здавалося, в цей самий момент він оцінював мене так само прискіпливо, буквально з’їдаючи поглядом, каталогізуючи кожну мою емоцію.

— Вони з Коттополіса? — скривилася жінка, і її губи презирливо викривилися. Мабуть, вона була не надто рада тому, що Ворон повернувся у супроводі чужаків.

— Так, у нас поповнення, — відрізав Ворон, не відводячи від мене погляду.

— З цими міськими стільки клопоту… Та й з продовольством у нас скрутно... Навіщо ти їх приводиш? — її голос звучав мов гострий ніж, розрізаючи повітря печери.

— Рима! — у голосі Ворона відчулися сталеві нотки, які змусили температуру в печері впасти на кілька градусів.

Жінка миттєво відступила, її зухвалість випарувалася, як дим.

— Та я що?   Я нічого… — пробурмотіла вона, відводячи очі.