Розділ 9. Про друзів, недругів та близьких людей. 5

Після довгого лабіринту, коли ми петляли вузькими проходами між парканами, що відгороджували котячі маєтки, нарешті показалася знайома хвіртка у мурі, що оточував столицю. Вартовий стояв, розслаблено спираючись спиною на неї, а руками — на рушницю. Ліхтар окреслював навколо нього коло світла, у якому він влаштувався, здавалося, надовго.

Так, вартовий - людина, але він слугує своїм господарям і звертатися до нього по допомогу я не бачила сенсу.

Не встигла я й замислитись, як же нам вийти з міста, як усе вирішилось без моєї участі.

Бідолаха навіть не встиг усвідомити, що сталося, коли тінь вискочила зі згущеної темряви й повалила його на землю.

— Готово, — Ворон підвівся, спритно відчеплюючи від пояса вартового ключ і вправно провертаючи його в замковій щілині. — Ходімо.

— Ти його вбив? — пролунав схвильований голос Клима. – Ти його вбив?!

— Ні, тільки вирубив. Відпочине годинку-другу й підведеться. Нічого з ним не станеться.

Мій колишній таки схилився над стражником, очевидно, перевіряючи, чи живий той. Потім підхопив його під пахви, потягнув, пихкаючи від напруги, й прихилив до стіни.

— Краще хай сидить тут... Чекайте, зараз ліхтар візьму…

— Не варто, — зупинив його Ворон. — Нехай світить. Відсутність світла швидше приверне увагу ворогів. Розумніше буде залишити все, як було. Та й не знадобиться нам ліхтар. Краще зникнути в темряві, ніж підсвічувати собі дорогу, повідомляючи усьому світові, де ми знаходимось.

Я цілком погодилась з диким. Клим лише хмикнув.

Чоловік пропустив усіх у двері, замкнув їх ззовні й сховав ключ до кишені. Ніч була густа, хоч око виколи. Чи то в цьому світі про Місяць взагалі не чули, чи то зараз дні, як то кажуть, темного місяця, коли його в принципі не видно. Або, найімовірніше, небо затягнуте важкими хмарами, бо навіть зірок не було, а вже їм-то нікуди подітися. Повітря навколо пахло вогкою землею та передчуттям невідомості.

— Як же ми будемо пробиратися густим лісом, коли нічого не видно? — пролунав стривожений голос Соні.

— Будемо триматися одне за одного, — Ворон міцно вхопив мене за долоню. Його рука була гарячою, грубою, наче наждачний папір, але в цій пітьмі вона здавалася єдиною надійною опорою. Він потягнув нас уперед, рухаючись з такою впевненістю, ніби бачив у темряві, немов кішка.

Я встигла вхопити Соню, а вона своєю чергою потягнула за собою Клима.

Так ми й подорожували всю ніч, пов’язані спільним страхом і єдиною метою.

Треба сказати, що дорогу «дикий» обирав майстерно. Навіть вдень, коли ми тікали з Коттополісу вперше, йти лісом було непросто: то за корінь зачепишся, то на каміння натрапиш. А рухатися за Вороном виявилося напрочуд спокійно й безпечно. Він немов відчував рельєф шкірою. Темп він тримав зручний для всіх, іноді зупинявся, прислухаючись до нічних звуків, іноді різко змінював напрямок. Але так чи інакше, до того часу, як почало світати й ліс став прорізатися сірими контурами, ми вийшли до обіцяної скальної гряди.

А потім стало складніше. Нам довелось підійматися на кам’яну гору, все вище й вище. Пологий спочатку підйом ставав з кожним кроком усе крутішим, змушуючи легені горіти від нестачі повітря.

Добре хоч ставало дедалі світліше, і ми вже могли бачити, куди ставимо ноги. У найбільш важких місцях спершу забирався Ворон, подавав руку Климові, потім сам спускався і підсаджував мене та Соню, а мій колишній підхоплював нас, допомагаючи подолати чергову перепону.

Через деякий час, що остаточно вибив з мене весь запал, якщо такий ще залишався після нічного переходу крізь нетрі, ми зупинилися перед гладенькою кам’яною стіною, ніби втиснутою у масив скелі. Мені навіть захотілося сказати чарівні слова зі старої казки: «Сім-сім, відкрийся!» — настільки нереальним здавалося це місце.

Але Ворон просто постукав складним поєднанням коротких ударів і пауз.

Його почули, бо двері, майстерно замасковані під звичайну скелю, почали повільно відсуватися вбік.