Розділ 9. Про друзів, недругів та близьких людей. 4

Клим завмер, важко дихаючи. Його очі, що не звикли до темряви, звузилися, намагаючись розгледіти чужинця в тіні. Повітря між нами стало наелектризованим, наче перед грозою.

— Друг?! — загрозливо перепитав. — Тебе, Лізко, на п'ять хвилин не можна залишити, як уже «друг» намалювався. Це як розуміти? Звідки він узявся?!

Слова Клима вдарили по мені, наче холодний душ. Він стояв у напівтемряві, напружений, готовий кинутися в бій, і в його очах я бачила суміш гніву та ревнощів. Його постать, зазвичай просто самовпевнена, зараз видавалася загрозливою. Повітря між нами стало наелектризованим, важким від запаху нічної роси та небезпеки, що дихала нам у спину з боку котячих маєтків.

— Ой, не будемо згадувати, чим ці «5 хвилин» займався ти, — швидко осадила я буркуна, намагаючись додати голосу сталевих ноток, хоча всередині все тремтіло від образи. — Це бранець, він сидів в одній із кліток. Ви його звільнили, а ми відповідальні за тих, кого звільнили, тож тепер він піде з нами.

— Може, це ви зі мною, а не я — з вами? — почувся спокійний, оксамитовий голос із-за спини.

А приємний у нього баритон — низький, впевнений, такий, що мимоволі змушує прислухатися. Тільки було помітно, що йому геть не припало до душі моє формулювання щодо «відповідальності». Він тримався дещо осторонь, наче хижак, що вивчає територію, не поспішаючи довіряти новим супутникам. Принаймні, за горло мене вже не тримав.

— Так-так-так... Почекай... Лізо, ану поясни, — у голосі Клима чітко відчувалося невдоволення. Він зробив крок ближче, і я побачила, як він стискає кулаки. — Хто це тут такий розумний знайшовся?

— Бранець із «диких», — поквапилась пояснити я, відчуваючи, як піт стікає вздовж хребта. — І ми можемо приєднатися до нього, щоб не блукати лісом навмання. Він знає дорогу і проведе нас безпечними шляхами до своїх. Тільки спочатку нехай Соні виведе нас за місто.

Незнайомець розсудливо промовчав, лише пильно спостерігав за нашою перепалкою, наче аналізував кожного з нас.

— Умовила, — неохоче погодився Клим, хоча його поза залишалася напруженою, а погляд — колючим. — Як хоч звати твого… «друга»?

Як його звати? Та звідки мені знати, як його звати? Ми ж з ним майже не розмовляли.

— Ми якось познайомитися не встигли… — знизала я плечима, намагаючись виглядати байдужою.

— Познайомитися не встигли, а облапати тебе він уже встиг, — невдоволено відрізав Клим, не зводячи очей із чужинця.

— Ворон, — озвався незнайомець.

— Що?

— Мене звати Ворон.

— Ну і дивацтва у твоїх батьків, — відмітив із єхидством мій колишній.

— Це прізвисько, — пояснив чоловік, і в його голосі прозвучало щось таке, що змусило Клима замовкнути. — У нас, у всіх, кого тут називають «дикими» — в ходу прізвиська.

— Еге ж, точно. У цьому котячому царстві в людей прізвиська, як у звірів. Як я міг забути? — знущальним тоном промовив Клим, витираючи спітніле чоло.

— У нас є справжні імена, — спокійно відповів «дикий», дивлячись прямо в очі Климу. — Але справжнє ім’я можуть знати лише дуже близькі люди.

— Та вже ж. Зрозуміло... — хмикнув Клим, скептично вигнувши брову.

— А сам не представишся? – запитав мій новий знайомий. - Дівчат я вже почув, як звати — Ліза і Соні. А ти залишишся інкогніто?

Колишній завагався на секунду, мабуть, роздумуючи над поняттям «близькі люди», і нарешті видав:

— Клим. Це прізвисько. А справжнє ім’я я тут фіг кому відкрию, немає в мене тут занадто близьких. Поки що, — додав він і мимоволі обернувся, кинувши швидкий погляд на Соню, яка мовчки спостерігала за цим поєдинком характерів.

Дивись ти, гордість у нього прокинулась. Цікаво, мене він теж не зараховує до «близьких людей»? У грудях стало якось пусто і холодно від цієї думки, але зараз було не до рефлексій.

— Познайомились? Пішли, — втрутилася нарешті в розмову Соні, яка досі стояла осторонь, пильнуючи темний сад. — Не варто залишатися тут надовго. Якщо охоронці повернуться і розпочнеться облава — нам не втекти.

— Веди, смілива дівчино, — твердо мовив Ворон. — Ми підемо твоїми слідами.

— Я можу вивести до чорного ходу, яким можна вийти з міста, — мовила Соні, вказуючи в бік високого кам’яного паркану. — Але в мого доброго знайомого зміна закінчилася, і там тепер вартує незнайомий мені охоронець. Він не відкриє для нас хвіртку просто так, не виясняючи, хто ми такі, звідки, куди та з якою метою зібралися серед ночі залишити столицю.

— На місці розберемося, — пообіцяв Ворон, і ми, наче паровозик, притиснувшись одне до одного, рушили за служницею в ніч, що обіцяла або свободу, або кінець всьому.