Розділ 9. Про друзів, недругів та близьких людей. 3

 Незнайомець відступив у тінь, притулившись спиною до холодної кам’яної стіни. Мене ж потягнув за собою, притиснув спиною до своїх гарячих грудей і «ніжно» притримував за горло, очевидно, щоби я не втекла.

Не довіряє.

Ми завмерли. Тиша, що запала навколо, здавалася оглушливою. Кожна гілка, що хруснула десь у глибині саду, кожне віддалене «нявкання» варти на стінах змушували моє серце пропускати удари. Я стояла поруч із людиною, чиє ім’я навіть не знала, але в цій пітьмі ми були найближчими істотами на світі.

Я почала дихати повільно та глибоко, намагаючись заспокоїти серце, що норовило вискочити з грудей.

Все добре. У нас буде персональний провідник. Все ж добре, правда?

Але всередині все вирувало.

Я відчувала, який цей дикий напружений, який готовий до стрибка у будь-яку секунду. Він був воїном. Він був тим, чиє життя було вирване з коренем і кинуте в клітку, але він не зламався. Можливо, саме такі люди, як він, були нашою останньою надією.

Клим, Соні... Де ж ви?

Хвилини тягнулися, наче густа смола. Я дослухалася до звуків, намагаючись зрозуміти, що відбувається за парканом. Десь там, у мереживі вулиць Коттополіса, вирішувалася наша доля. Якщо Клим і Соні не прийдуть... Це означатиме, що вони обоє потрапили до пазуристих лап. Це означатиме кінець. Вперше в житті я усвідомила: бути вільним — це не просто втекти з клітки. Це мати тих, заради кого ти готовий цю волю розділити, тих, хто, не вагаючись, піде за тобою в пекло. І за ким в пекло підеш ти.

— Ідуть, — тихо прошепотів незнайомець мені на вухо.

І я повірила його словам. Серце потроху заспокоювалось, а незабаром з-за паркану почулися легкі, ледве чутні, кроки, а потім пролунав, хоч це й оксюморон, гучний шепіт:

- Лізо, ти тут?

- Тут! Я тут, Соні! – таким самим «гучним шепотом» відгукнулась я. – Нарешті ви прийшли!

- Тоді відкрий двері.

Я провернула ключ у замку.

Двері рипнули, відчиняючись, і у світлі вуличних ліхтарів я побачила дві темні тіні. Одна велика, це Клим, а друга маленька – Соні.

Я полегшено видихнула.

Велика тінь широко розкинула руки й кинулась мене обіймати. .

Тільки от з цього боку огорожі було темно, мов у гробниці, і Клим разом зі мною обійняв того, хто стояв за моєю спиною, притримуючи мене, про всяк випадок, за горло. Я навіть характерний звук «цмок» почула, коли Клим випадково тицьнувся у щоку нашого «провідника» замість моєї. Мене, звісно, придавило, мо двома кораблями, що зіткнулися посеред океану — ледь кишки не видавили, але не видавили, і то радує.

Тінь Клима тієї ж миті відсахнулася, рука блискавично злетіла вгору, стискаючи палицю… Ні, не палицю, а важкий ломик, який принесла Соні для нашого порятунку.

— Стій, це друг! — вигукнула я, зупиняючи майже неминуче смертовбивство.