Розділ 9. Про друзів, недругів та близьких людей. 2

До диких?

Так я, власне, й сама туди збиралася. Але Клим… Якщо він мене не знайде, то подумає, що коти знову схопили мене. Почне шукати, і, звісно, з його «везінням» знову опиниться в клітці. До того ж, командний тон цього дикого мені не сподобався. З іншого боку, полегшило серце те, що ці так звані «дикі» зовсім не дикі, як я побоювалася. Не первісні люди, не здичавілі втікачі, що втратили подобу людську. З розмови чоловік здався мені цілком розумним та адекватним. І зараз для нас, дійсно,  відкритий лише один єдиний шлях — до диких. І це вже не лякає, а вселяє надію. Але чоловік сіпнув мене за плече, і я через те заартачилася:

— Не піду нікуди, сказала ж…

— Підеш. Рот заткну, через плече закину і понесу, а в лісі, якщо вже так боїшся диких, викину. Повернешся в місто, служити котам, раз вже тобі це так подобається.

— Та не боюся я вас! Я тут на друзів чекаю. Коли вони прийдуть - разом підемо. Однаково нам більш йти нема куди...

— Яких таких друзів? Ти мені вуха не заговорюй, — відрізав він і, не церемонячись, підхопив мене легко, мов пушинку, і кинув собі на плече.

— Гей! Стій! - Почала я його бити кулаками по спині. – Я говорю про тих самих друзів, які тебе випустили з клітки! Ти ж із тих бранців, яких збиралися везти на рудники, так? Я ж права?

Незнайомець різко зупинився і поставив мене на землю.

— Це все змінює. Точно не брешеш? У тебе є друзі, і вони випустили бранців на волю?

— Зуб даю.

— Навіщо мені твій зуб? У мене свої всі на місці, — не зрозумів чоловік, на мить розгубившись. — А навіщо твоїм друзям було випускати незнайомих людей, яким призначена каторга? Для мешканців Котячої Імперії це нелогічно. Та й поняття дружби, наскільки мені відомо, тут не існує. Так навіщо?

— Щоб ти запитав! — розсердилась я на його тупість.

— Добре, — несподівано погодився незнайомець, обережно озирнувшись навкруги. — Почекаємо. Поглянемо на твоїх друзів. Дуже навіть цікаво зустріти в цьому блошиному розсаднику людей, які здатні проявляти хоч якісь почуття, окрім страху. І, як я зрозумів, не бажаючих коритися панам котам. Сподіваюся, вони знають вихід із міста?

— Сподіваюся, ти знаєш дорогу до диких? — питанням на питання відповіла я, намагаючись розгледіти нового знайомого у темряві.

— Само собою. Ліс — мій другий дім, - відповів той. - А от із містом я не знайомий, скажу чесно. Дивлячись із клітки не особливо місцевість вивчиш.

— От і добре, — з полегшенням зітхнула я, бо блукати вночі лісом і знову натрапити на котячий патруль мені зовсім не посміхалося. — Значить, домовимося. А поки просто помовчи, а то мої друзі побояться підійти, якщо почують розмову або чужий голос. Та й патруль може нас почути.

- Патруль вже далеко.

- Вони можуть повернутися.

— Умовила.