Розділ 9. Про друзів, недругів та близьких людей.

Добре, що я втрималася і не закричала.

Незнайомець, що збив мене з ніг, виявився не з охорони. Розгледіти його в темряві я, звісно, не могла, але здогадалася. По-перше, це чоловік, а не кіт. По-друге, він сам, щойно зрозумів, що під ним живе тіло, поспішив закрити мені рот великою спітнілою долонею.

Міцна, проте, рука...

Зрозумівши, що чим більше я буду вириватися, тим сильнішою буде хватка, я затихла і навіть ворушитися перестала. Якщо незнайомець боїться, що я кликатиму на допомогу, то ми з ним заодно — мені теж зайва «реклама» не потрібна.

— Живий, хлопче? Кричати не будеш? А то удавлю… — почувся біля самого вуха шепіт, і хватка послабшала.

— Жива. Не буду. Відпусти… — так само тихо відповіла я. За парканом панувала повна темрява, тож не дивно, що чужак не впізнав у мені дівчину.

Зрозумівши свою помилку, він ще послабив тиск, щоб не задавити мене.

— Ти тут живеш? — уточнив незнайомець. — Служниця? Рабиня? Знаєш, де що знаходиться?

Я заперечливо похитала головою:

— Ні, нічого не знаю!

— Брешеш! Навіщо брешеш? Не здумай покликати на допомогу! Я через паркан перескочу — і був такий, але шию тобі зламати встигну!

Та вже ж, бачила я, як ти через паркани стрибаєш. Красень! Щоправда, зовні, можливо, й потвора, в темряві не розгледіти. Але сил та спритності вистачає.

— Я не брешу. Я не місцева.

— Не місцева? То як? — хмикнув незнайомець. — Купили нещодавно, чи що? А, годі, яка мені різниця? Зі мною підеш.

— Куди? Нікуди я не піду!

— З диких я, бійся і корися! І тебе до диких заберу. Твоя згода, щоб ти знала, не потрібна.

Його слова вдарили по мені, наче крижана вода. Дикі. Хто вони? Вигнанці? Повстанці? Загублена гілка еволюції? Ті, хто живе поза владою котячих лордів — принаймні так про них говорять. Чи буде це моїм порятунком, чи новою, інакшою кліткою?

Я відчула його пульс — він бився об моє власне зап’ястя, коли він піднявся і потягнув мене за руку. Це був скажений, людський, відчайдушний ритм. Він боявся бути спійманим, але ним керував якийсь первісний кодекс честі. Його рішення були непорушними. Якщо я піду з ним, чи не стану  знову бранкою — тільки вже не котів, а чоловіка, від якого тхне вогкою землею та залізом?

І все ж я не бачу іншого спасіння, ніж сховатися від панів-котів у диких. Але я не хочу, щоб хтось вирішував за мене!

— Чим ти тоді відрізняєшся від котів?

— Хм, дивись, як заговорила… Добре, поясню. Нічого особистого. І ти мені не потрібна. Та я не можу тебе залишити тут, не хочу, щоб за моєю спиною ти побігла доповідати господарям про чужака. Але й вбивати не хочу. Не визнаю вбивств без причини. Тож змирися. Тобі тепер одна дорога залишилася  — до диких.

До диких?

Так я, власне, й сама туди збиралася. Але Клим… Якщо він мене не знайде, то подумає, що коти знову схопили мене. Почне шукати, і, звісно, з його «везінням» знову опиниться в клітці. До того ж, командний тон цього дикого мені не сподобався. З іншого боку, полегшило серце те, що ці так звані «дикі» зовсім не дикі, як я побоювалася. Не первісні люди, не здичавілі втікачі, що втратили подобу людську. З розмови чоловік здався мені цілком розумним та адекватним. І зараз для нас, дійсно,  відкритий лише один єдиний шлях — до диких. І це вже не лякає, а вселяє надію. Але чоловік сіпнув мене за плече, і я через те заартачилася:

— Не піду нікуди, сказала ж…

— Підеш. Рот заткну, через плече закину і понесу, а в лісі, якщо вже так боїшся диких, викину. Повернешся в місто, служити котам, раз вже тобі це так подобається.

— Та не боюся я вас! Я тут на друзів чекаю. Коли вони прийдуть - разом підемо. Однаково нам більш йти нема куди...

— Яких таких друзів? Ти мені вуха не заговорюй, — відрізав він і, не церемонячись, підхопив мене легко, мов пушинку, і кинув собі на плече.

— Гей! Стій! - Почала я його бити кулаками по спині. – Я говорю про тих самих друзів, які тебе випустили з клітки! Ти ж із тих бранців, яких збиралися везти на рудники, так? Я ж права?

Незнайомець різко зупинився і поставив мене на землю.

— Це все змінює. Точно не брешеш? У тебе є друзі, і вони випустили бранців на волю?

— Зуб даю.

— Навіщо мені твій зуб? У мене свої всі на місці, — не зрозумів чоловік, на мить розгубившись. — А навіщо твоїм друзям було випускати незнайомих людей, яким призначена каторга? Для мешканців Котячої Імперії це нелогічно. Та й поняття дружби, наскільки мені відомо, тут не існує. Так навіщо?

— Щоб ти запитав! — розсердилась я на його тупість.

— Добре, — несподівано погодився незнайомець, обережно озирнувшись навкруги. — Почекаємо. Поглянемо на твоїх друзів. Дуже навіть цікаво зустріти в цьому блошиному розсаднику людей, які здатні проявляти хоч якісь почуття, окрім страху. І, як я зрозумів, не бажаючих коритися панам котам. Сподіваюся, вони знають вихід із міста?

— Сподіваюся, ти знаєш дорогу до диких? — питанням на питання відповіла я, намагаючись розгледіти нового знайомого у темряві.