Розділ 8. Як допомагають або заважають у житті міркування.

— Ховайся, якщо не хочеш, щоб хтось дізнався про твоє таємне місце, друже! — я легенько підштовхнула в бік пухнастого малюка.

Кошеня з неймовірною спритністю злетіло на вершину купи матраців і завмерло там, зникнувши в напівтемряві, де його неможливо було помітити з підлоги. Я, не вагаючись, поспішила слідом. Через хвилину ми вже лежали бік у бік на самій верхівці цього імпровізованого сховку, затамувавши подих і з острахом визираючи з-за обшарпаних країв.

Мої думки лихоманково крутилися навколо одного питання: хто зараз увійде? Що за небезпека чатує за цими дверима? Невже мене вислідили  і прийшли за мною? Навіть закралася підозра, що Соні могла мене здати. Чи, можливо, шукають Ксерокса, а не мене?

Роздуми зазвичай допомагали мені виживати, але іноді вони ставали пасткою, змушуючи бачити загрозу там, де її немає, або, навпаки, не помічати реальної пастки.

Важкі двері зі скрипом відчинилися. У кімнату увійшла Соня з ліхтарем у руках. Поки ми з Ксероксом вели розмову, день остаточно змінився на ніч і тепер єдиним джерелом світла був вузький, тремтливий промінь ліхтаря, що розрізав морок.

Кошеня знову перетворилось на тривожний клубок, його вушка притиснулися до голови. Я відчула, як дрібно тремтить його маленьке тільце. Я обережно поплескала малюка по м’якій спинці й ледь чутно, майже самими губами, прошепотіла йому на вухо:

— Відбій тривоги. Це надійна людина.

— Служниця господарів? — Ксерокс підняв на мене очі, в яких відбивалося здивування та недовіра.

Напевно, було помилкою, що кошеня побачило Соню. Та вже нічого не змінити. Якби я навіть не казала кошеняті, що знайома зі служницею, і ми залишилися б з ним у тіні, дівчина почала б шукати мене, звати по імені, а будь-який шум може привернути увагу патрулів. Мені здавалося, що ми можемо довіритися малому Ксероксу. У нього немає мотивів видавати нас, він і сам тут ховається, мов звір у норі. А от кошеня, вочевидь, побоялося довіритися служниці. Воно знову відповзло в темний куток, не бажаючи показуватися їй на очі. То й нехай.

— Ти ще не спиш? — запитала Соня, зупинившись посеред кімнати й оглядаючи гору лахміття, де я причаїлася. Її голос звучав втомлено, але в ньому відчувалася турбота. — Я думала, ти зможеш хоч трохи відпочити перед важкою дорогою.

— Не спалося, — я махнула рукою, намагаючись виглядати байдужою.

Ксерокса я вирішила не видавати. Якщо він сам не наважився показатися, значить, вважає так за краще. Я теж промовчу.

Навіть Соні, якій я симпатизувала, я не могла повністю довіритися. Все ж таки, це інший світ, і люди тут можуть бути зовсім не такими, як ми очікуємо. Я ще занадто мало знаю цю дівчину. На Землі іноді доводиться жити роками з кимось поруч, щоб зрозуміти, хто він насправді. Чи можу я бути впевненою в чужинці? Так, вона допомогла нам втекти, але то, можливо, був короткий імпульс, викликаний незвичним до неї ставленням Клима. Можливо, вона вже й розкаялась у своєму вчинку та хоче повернутися до звичного життя служниці...

Мої роздуми знову почали заважати мені просто прийняти ситуацію, розділяючи світ на «своїх» і «чужих».

Втім, слідом за Сонею не увірвалась на склад охорона, тож, вірогідно, я неправа, підозрюючи дівчину у зраді.

— Що дізналася про Клима? — запитала я, спускаючись з гори матраців на підлогу та намагаючись змінити тему, щоб вона не запідозрила, що я тут не одна.

Соня на мить завагалася, її обличчя в світлі ліхтаря напружилося, а потім вона криво посміхнулася — посмішкою, в якій було більше болю, ніж радості.

— Відмучився, — тихо відповіла вона.

— Відмучився? — моє серце стиснулося, немов перетворилося на шматок криги, що впав у глибоку безодню. Світ навколо раптом втратив фарби.

— Тобто? — я важко опустилася на матрац, що виявився поруч, відчуваючи, як ноги стають ватяними. У голові пульсувала лише одна думка: Клим… невже все закінчилося для тебе ось так, не встигнувши навіть початися? Невже Клима, єдиної людини, що пов’язує мене з рідним світом, з минулим життям, більше немає?

Соня спокійно подивилася на мене, зовсім не помічаючи мого внутрішнього землетрусу.

— Тобто закінчилася його місія в розпліднику, — пояснила вона зі скептичною посмішкою на обличчі. — Подейкують, що господарі в повному захваті. Він виявився надзвичайно продуктивним — за цей час він «обслужив» не менше десятка самочок. Від нього очікують чудове потомство.

Я відчула неймовірне полегшення. Повітря з шумом вирвалося з моїх легень.

— Тьху ти, — видихнула я, витираючи піт з чола. — Ти так більше не жартуй. Я ледь не посивіла від жаху.

Соня насупилася, її брови злетіли вгору.

— Про що ти? Я не жартувала. Все так і є, як я сказала.

— «Відмучився» у нас кажуть, коли людина вже «ласти склеїла», — я намагалася заспокоїтися, але серце все ще калатало, мов скажене.

— Ласти? — на обличчі служниці відбилося повне нерозуміння. Вона навіть нахилила голову трохи набік, наче намагалася розібратися в моїх словах, як у складному ребусі.

— Ну… Як же тобі пояснити?.. Заснув вічним сном, врізав дуба, віддав кінці, простягнув ноги… — я почала перераховувати ці жахливі фразеологізми, що використовуються у нашому світі, і вони, чесно кажучи, звучали в цьому світі на диво абсурдно. — Коротше кажучи, покинув цей грішний світ. Пішов у кращі краї.