Розділ 7. Яка несподіванка може очікувати на складі.

Міста я майже не побачила, бо ми пересувалися непомітними маршрутами для слуг та обслуговуючого персоналу. Та все ж, навіть того, що я змогла помітити, було зрозуміло, що столиця Імперії Котів грандіозна. Воно швидше нагадувало якийсь супер сучасний мегаполіс у поєднанні із місцинами, де панувало минуле. Соні пояснила, що старше покоління притримується класицизму та старих традицій, про що й говорить їхній одяг, подібний до вбрання аристократів дев’ятнадцятого сторіччя. А от молодь починає, як зазвичай, потроху бунтувати проти строгих звичаїв предків, вдягати більш сучасно, проводити час за заняттями, які не схвалюють батьки, звісно, в тайні від старших.

Соні завела мене на якийсь склад, завалений старими матрацами, куди, за її словами, ніхто давно не заходив і має бути безпечно. Повітря тут було важким, спертим, просякнутим багаторічним пилом, який, здавалося, осідав навіть у легенях. Видно, що ніхто сюди не навідувався вже цілу вічність — павутиння по кутках переплелося в такі складні візерунки, що нагадувало архітектурні мережива.

Залишивши мене тут, Соні знову подалася в розвідку. Дивно, але ця маленька, зовні тендітна дівчина — а з висоти моїх двадцяти п'яти років я цілком мала право називати її так — раптом виявила неабияку категоричність. Вона заявила тоном досвідченого польового командира, що знов відправиться у розвідку сама, і я, на подив, підкорилася без суперечок.

На амбразури я зараз не рвалася. Потрапити в пазуристі лапи котів з їхніми феодально-рабовласницькими замашками не хотілося до тремтіння у хребті. Навіть костюм прибиральника громадських туалетів, у який мене вбрали, не врятував би, якби я потрапила на очі патрулю, тиняючись без діла. А ще я не хотіла підставити Соні. Вона тут, усе ж таки, «своя», у неї є власна легенда на крайній випадок, і їй куди легше загубитися серед слуг, ніж мені.

Тим часом думки невідворотно поверталися до Клима. Як стало зрозуміло, наш «герой» зараз не стільки страждає, скільки активно займається «покращенням генофонду» місцевого людства. Котяра для розплоду, тьху ти, слів немає! Навіть при тому, що я вже подумки перевела його в категорію «колишній», думати про це було фізично неприємно. Усе ж таки ми три роки провели разом, і я за ці три роки — ні-ні, ні з ким. Вірність для мене не була порожнім звуком, я сподівалася, що в нас із Климом серйозні, справжні стосунки.

Щодо нього? Тепер я вже не впевнена. Точніше, я була впевнена в його вірності відсотків на сімдесят-вісімдесят. У наш час, зважаючи на повальну розпусту, і це, як то кажуть — хліб із маслом. Але якби я точно дізналася про зраду чоловіка, якого все ж вважала своїм — покинула б його у ту саму мить. Я не вірю в казочки про «виправлюся», «біс попутав», «та всього один разочок трапилось» або «п'яний був, навіть не пам'ятаю нічого». Зрада — це завжди вибір. Хто зрадив раз, той зробить це знову, і багато разів. Це не лікується. Але до цього моменту я не заставала його з іншою жодного разу, хоча він завжди був вкрай охочий до жіночої уваги. Може, йому все ж таки вистачало мене? Хочеться вірити… А, можливо, він просто терпів, бо знав мою категоричність в цьому питанні, і не хотів мене втратити. Не хотів втратити зручну супутницю, яка завжди поряд при потребі... А що, коли Клим таки ходив наліво, але вміло приховував від мене свої походеньки? Ми ж не жили разом, і це, в принципі, було можливим...

Втім, про що це я зараз міркую? Зараз мені має бути абсолютно байдуже, він же колишній, а значить, повністю вільний від будь-яких зобов'язань переді мною, якщо вони взагалі колись для нього існували.

Як тільки я зустріну його — якщо зустріну — як саме сказати йому про остаточний розрив?

До чого ж я ненавиджу ці важкі розставання. Чоловіки часто зовсім не вміють визнати з гідністю той факт, що їх залишила жінка. Одразу починаються ці нескінченні вмовляння, благання дати «другий шанс», закидання слізливими повідомленнями та віртуальними букетами. А то ще гірше — шантаж, ці дешеві спектаклі в дусі «жити без тебе не буду, накладу на себе руки». Знаю, проходили, плавали в тому болоті. Після такого сто разів подумаєш: а чи варто взагалі починати нові стосунки, чи самій і простіше, і спокійніше?

Соні клятвено пообіцяла, що тільки спостерігатиме. А як тільки Клима вивезуть із розплідника, вона прийде по мене, і ми разом вирушимо його визволяти. І я їй вірю. У таких авантюрних справах вона ще не досвідчена, я їй життєво необхідна, навіть якщо вона в глибині душі бачить у мені суперницю. А те, що Клим їй сподобався — тут і до ворожки не ходи, у неї це на лобі написано чорним по білому.

Я-то, в принципі, не збираюся дівчині заважати, просто знаю його натуру: на малоліток він не ласий, віддає перевагу досвідченим партнеркам, модельної зовнішності, з довгими ногами й високим зростом — я бачила його альбоми колишніх. Тож, бідолашна Соні, сподіватися їй нема на що, тільки серце даремно рватиме. Але зате вона допомагає нам, і це — хліб. З маслом. І зараз це єдине, що має значення.

Попри запевнення Соні, що сюди ніхто не навідується, я вирішила перестрахуватися і піднятися на самісіньку верхівку складених штабелями матраців. Ба більше — заритися в них поглибше, щоб, якщо пощастить, бодай годинку подрімати. Мені сьогодні світила «зелена ніч»: попереду — рятувальна операція мого екс-кавалера, а отже, сил знадобиться чимало.

Видершись досить швидко майже під саму стелю, я почала пробиратися вглиб «матрацного замку» рачки. І в ту ж мить завмерла. Моя долоня наступила на щось м’яке, тепле, живе і, що найгірше, хутряне.

— Мрау! Мав! — заволав хтось, відчайдушно вириваючись з-під моєї руки.