Розділ 6. Про чоловіків, геройство та… знову про чоловіків.

Ліс здавався живою істотою, що вороже спостерігала за кожним нашим подихом. Повітря тут було важким, просякнутим сирістю та запахом прілого листя, зовсім не схожим на вишукані пахощі, до яких ми вже призвичаїлись в Коттополісі. Свобода виявилася не лагідною матір’ю, а суворим наглядачем.

— Там солдати! Там солдати!.. — Соні, яка виринула з-за густого переплетення папороті, повторювала і повторювала ці слова, мов заведена лялька.

Обличчя дівчини було блідим, майже прозорим у непевному світлі, що пробивалося крізь крони. Вона виглядала переляканою до нестями. Очі розширені, дихання уривчасте, наче вона щойно зазирнула в пащу самій Смерті.

— Бачили тебе? — підскочив схвильовано Клим.

Він до цього моменту збирав сухий хмиз, сподіваючись розпалити багаття, але тепер завмер, перетворившись на натягнуту струну.

— Не бачили, але почули, як я, відступаючи, наступила на суху гілку. Вони йдуть сюди! Що ж буде?! Мене ж на копальні відправлять!.. — У голосі дівчини проривалися панічні нотки. Вона почала заломлювати руки, і цей жест, такий людський і такий безпорадний у світі, де панують пазурі, відгукнувся в мені гострим болем. Копальні… Так, Соні вже розповідала про них у Золотому Коттополісі. Казала, що довго там не живуть і звідти не повертаються. Там люди перетворюються на тіні, що видобувають руду та каміння для будівництва для своїх господарів, аж доки їхні легені не забиваються пилом назавжди.

Клим різко обернувся до лісу, прислухаючись до ледь вловимого брязкання металу. Лати котячої гвардії. Вони не кралися — їм не потрібно було ховатися на своїй землі.

— Забери її звідси! — Клим потягнув Соні за рукав, підштовхнув у мій бік, кинув мені сумку, а сам підхопив із землі обламаний сук. — Та йдіть вже! Вояки не знають, що ми усі тут, вони чули лише кроки однієї людини і не будуть вас шукати, якщо побачать мене...

Та невже? Мій колишній згадав, що він — чоловік? Чи просто вирішив погратися в лицаря, виходячи проти цілого загону із палицею в руках? Я дивилася на нього секунду, розриваючись між цинізмом і раптовим припливом поваги. Проти навчених бійців у міцних обладунках, із гострими кігтями та доброю зброєю, у нього не було жодного шансу. Я схопила тремтячу дівчину за руку і потягла в хащі.

Ех, шкода, ніякої зброї в нас немає. Навіть крихітного ножа, щоб захистити своє життя...

Звісно, і Клима кидати не можна, він таке геройство проявив…

Цікаво, мене б він захищати кинувся чи це заради Соні? Досі я за ним подібного геройства не помічала. Раніше Клим завжди обирав шлях найменшого спротиву. Але зараз у його очах застигло щось нове, якась первісна рішучість загнаної в кут людини. І все ж душа рвалася на допомогу колишньому, не по совісті залишити його одного в такій ситуації. Тільки й за дівчину ми тепер відповідаємо. Через нас вона покинула дім і спокійне, хоч і підневільне, життя, а тепер може опинитися на копальнях, де довго не протягне. Вона була на диво тендітною для цього світу. Мені доводилося буквально тягнути її, оскільки в неї ноги підгиналися від страху. Її біла сукня служниці постійно чіплялася за колючки. Зовсім не підходить така одежа для подорожей лісом, та ще й помітна здалеку. Тож кожен тріск гілля під нашими ногами здавався мені громом серед ясного неба.

Заглибившись у хащі, я зупинилася. Серце калатало в горлі, заважаючи прислухатися. Я приклала палець до губ, змушуючи Соні завмерти. Вона, бідолаха, сполотніла й виглядала вкрай погано.

Тихо, погоні не чути, передсмертних криків теж. Що ж там відбувається? Тиша була гіршою за шум боротьби. Вона означала для Клима або миттєвий кінець, або те, що його захопили в полон.

— Сиди тут, — веліла я дівчині, опускаючи її на мох. — А я повернусь, подивлюся, що і як…

— Його вбили! — схлипуючи, Соні вхопила мене за штанину сірого комбінезона. — Через мене… Великі сльози покотилися по її щоках, залишаючи вологі доріжки на забрудненому обличчі.

— Кого? Клима? Не думаю. Як я зрозуміла, ми — цінна кров, немов рідкісна порода котів для людини в нашому світі, і просто так нас убивати не будуть. — Я говорила це твердо, намагаючись запевнити чи то дівчину, чи себе, хоча всередині все тремтіло. — Ми для них — екзотика, інвестиція, цінний ресурс. Гадаю, солдати Коттополіса вміють брати полонених живими, коли мають наказ «зберегти».

Загалом, на це сподіваюся. Бо, якщо я помиляюся, то Клим уже мертвий, а на нас чекає полювання, у якому ми довго не протримаємося. Соні бігти не в змозі.

— Я з тобою! – раптом здивувала мене юна служниця, зазираючи прохально в очі. Вона тремтіла всім тілом, але в її погляді з'явився той відчай, який іноді замінює хоробрість.

Ох, не вчасно на тебе сміливість накотила, дівчинко. Коли потрібно було діяти, ти була мов воскова фігура. Треба було, в такому разі, всім гуртом нападати на солдатів, а тебе в той момент наче паралізувало. Правда, коли б ми зважилися на таку дурну авантюру, напевно нас усіх би вже пов’язали, бо хто ми такі проти озброєного загону? А так ми на волі, а пов’язали одного Клима.

Я подивилася назад, у бік галявини, яку ми щойно покинули. У голові вже зрів божевільний план напасти на загін і відбити Клима. Точно, божевільний. З голими руками на загін озброєних котів. Це мого колишнього лише потягло на подвиги. Втім, він дав нам із Соні можливість втекти, за що я безмірно вдячна. Нічого, головне, що ми з Соні на волі. А Клима ми як-небудь із цієї халепи витягнемо. Сподіваюся. Коттополіс забрав у нас усе: імена, статус, свободу. Я не дозволю йому забрати ще й єдину людину, яка пов'язує мене з рідним світом, з рідним домом, яким би «колишнім» він не був.