Розділ 5. Допомога буває несподіваною.

Почулось клацання ключа у дверному замку і двері прочинилися. Ми були готові до найгіршого. Але це повернулася Соні. Вона зайшла тихо, майже безшумно, в домі, пристосованому під котячі звички, не люблять шуму. Вона була бліда, мов розбавлене молоко, а її пальці помітно тремтіли. Зупинившись на порозі, вона перелякано вп’ялася поглядом у Клима. Видовище було не з приємних: мій колишній, завжди такий впевнений у собі красень, зараз виглядав не дуже. Кров яскравими рубіновими краплями стікала по його передпліччю, бруднячи підлогу, яка, здавалося, до цього моменту не знала навіть пилинки.

Дівчина кліпнула кілька разів, наче намагалася прогнати мару, потім повільно, на неслухняних ногах, наблизилась до столика. Вона почала збирати посуд, і дзвін порцеляни в тиші кімнати здався мені гуркотом грому.

— А все ж могло бути інакше, Соні, — голос Клима прозвучав несподівано м’яко, з тією самою хрипкою ноткою, яка так подобалась мені раніше. Він обережно, майже невагомо провів здоровою рукою по її задерев’янілій долоні, покачав головою. — Шкода… Ти така гарна, але навіть не можеш дозволити собі уявити життя без кайданів. Хіба свобода не варта того, щоб хоча б раз відкрити очі?

Він відвернувся, вдаючи глибоке розчарування. Соні здригнулася, наче від удару струмом. Не зронивши ні слова, вона підхопила тацю і буквально вилетіла в коридор. Двері зачинилися, залишивши нас у важкій, липкій тиші.

— То що, — Клим поглянув на свою руку і криво всміхнувся, хоча в очах проглядав справжній страх. — Я тепер що, просто тут зійду кров’ю на потіху місцевим аристократам?

Здавалося, навіть такий фінал видавався йому куди кращим за перспективу опинитися на операційному столі місцевого ветеринара-кастратора. Кров’ю Клім, звісно, не стече, але подряпини й справді виглядали паршиво — глибокі, рвані, з набряклими краями. В моїй голові промайнула зовсім не вчасна думка: «Цікаво, чи прищеплюють тут котів від сказу? Бо якось мені стрьомно...»

Я почала гарячково озиратися. Кімната, попри всю свою розкіш, була абсолютно непридатною для надання першої допомоги. Тут не було ні рушників, ні скатертини, ні навіть зайвої серветки. Все було стерильно-холодним і порожнім. Від безвиході я вхопилася за край своєї футболки і спробувала відірвати смужку тканини.

— Чорт! — прошипіла я через зуби.

Це тільки в голлівудських бойовиках герої легким рухом руки розривають будь-яку тканину на бинти. Насправді ж якість трикотажу була настільки високою, що я ледь пальці не вивихнула. Тут потрібні були ножиці або ніж, а таких привілеїв у нас не будо.

Клим притулився потилицею до холодної стіни і заплющив очі. Блідість його обличчя вже лякала — він став схожим на воскову фігуру. Попри все розчарування, попри його зраду і егоїзм, десь глибоко в грудях ворухнулося почуття жалю. Я не бажала йому зла. Навпаки, я хотіла, щоб ми обоє вирвалися звідси, повернулися до нашого звичного, зрозумілого світу, де коти просто мурчать на диванах. Але зараз, дивлячись на його поранення, наша втеча здавалася лише божевільною фантазією.

Я рішуче рушила до дверей, збираючись гатити в них кулаками і волати так, щоб збіглася вся охорона. Мені було байдуже на наслідки — нам потрібен був лікар. Але варто було мені підняти руку, як замок клацнув.

Двері відчинилися, і в кімнату знову зайшла Соні. Цього разу вона не мала таці. У руках вона стискала невелику шкіряну сумку з дивним тисненням у формі котячого ока. Дівчина діяла швидко і без слів. Вона не дивилася нам в обличчя. Спритними, професійними рухами вона обробила рани Клима чимось різким на запах, що кольором нагадувало нашу зеленку, і щільно забинтувала передпліччя.

Потім, наче боячись, що передумає, вона дістала з сумки два важких згортки з грубої тканини.

— Одягайтеся. Швидше, — її голос був ледь чутним шепотом.

— Що це? — я розгорнула тканину, серце калатало десь у самому горлі.

— Це форма чистильників туалетів, — Соні нарешті підняла на мене свої великі, сповнені розпачу очі. — До них ніхто не підходить близько. Накиньте капюшони, вони приховають ваші обличчя.

Я глянула на довгу сіру хламиду, яка пахла чимось кислим і пилом. Це був наш квиток. Квиток на волю.

— Але як ми пройдемо повз пост?

Соні не відповіла. Вона пройшла до дверей, що вели до вбиральні, зайшла всередину. Ми поспішили за нею. Дівчина, діставши з-за корсажа маленький мідий ключик, відімкнула непомічений мною люк у стіні, замаскований під декоративну панель. Це виявився канал для провітрювання, достатньо широкий, щоб у нього пролізла людина.

— Коли виберетеся, одразу йдіть уздовж зовнішньої стіни праворуч. Завернете за кут будинку і побачите ще одну будівлю, перейдете двір і чекатимете там. Тільки не висовуйтесь і не розмовляйте! Чекайте на мене. Я вийду через двері, щоб ніхто нічого не запідозрив, а потім залишу палац і проходитиму повз вас.  Побачивши мене, рушите слідом, але на відстані, і щоб ніхто не здогадався, що ми знайомі! Йдете спокійно. Голови вниз. Ні з ким не заговорюйте, не дивіться нікому в очі. Зараз пік спеки, час великої сієсти. Майже всі лорди відправляються на пообідній сон у прохолодні зали. Якщо пощастить, ви зустрінете лише рабів, яким до вас немає діла. Я виведу вас за межі міських мурів.

Я застигла, приголомшена. Невже цей короткий, майже театральний жест Клима — дотик до руки — справді пробив пролом у її вихованні? Чи, можливо, вона сама вже давно чекала на привід, щоб стати кимось більшим, ніж просто безіменною тінню в золотій клітці.