Розділ 4. Як живе котяча цивілізація.

— Котяча цивілізація? — Клим перепитав приречено, здавалося, що слова, які він вимовляє так гірко, дійсно мають смак полину. Він сидів нерухомо, втупившись незрячим поглядом у стіну, де на гобелені пухнасте кошеня, вбране, неначе принц, бавилось золотим клубком. — Ти сама віриш у те, що говориш?

- Ти ж і сам не сліпий. Бачиш, що діється. Коти – пани. Люди – безправній й безпорадні.

- Цього не може бути! – Клим впав на тахту обличчям вниз і почав бити по ній кулаками, виражаючи повне безсилля змінити ситуацію. – Коти! Коти! Коти! Кругом коти! Величезні! Моторошні! Злісні!

— Але ж подивись навколо! — я кинула це через плече, не припиняючи гарячково досліджувати приміщення, в якому нас замкнули. Кожен сантиметр цієї кімнати був важливим. — Це місто побудоване людьми і для людей. Високі стелі, ручки на дверях, сходи... Усе підказує, що ці хутряні подушки для бліх правили тут не завжди!

Я якраз виявила другі двері за важкою портьєрою і серйозно мала намір тікати з цього бедламу, поки, як кажуть у нас, трамваї ходять. Залишатися гостею — чи то пак, іграшкою — у розумних котів, які дивляться на тебе, як на кумедну безволосу мавпочку, бажання не було ніякого.

На жаль, двері вели лише до санвузла. Але навіть це було перемогою моєї логіки.

— Поглянь, Климе! — вигукнула я, вказуючи на фаянсову раковину. — Ця кімната призначена для людини! І туалет тут справжнісінький, людський. Коти б такого не вигадали!

— Мають же коти десь тримати своїх вихованців? — голос Клима дрижав від прихованого болю. Він знову і знову торкався сріблястої сережки у мочці вуха, ніби сподівався, що це лише страшний сон. — Цілком імовірно, що ця кімната — елітний вольєр для домашніх улюбленців. Для таких, як ми. Ось і все пояснення.

— Тоді б вони радше поставили нам лотки з наповнювачем, а не монтували складну систему каналізації! — відрізала я. — Ні, Климе, тут у всьому видно руку людини. Цей будинок колись будували для себе люди, а не коти!

— Звісно, але нам від цього не легше!  — парирував він, нарешті підвівши голову. — Пазуристими лапами дім не зведеш, вишукану сукню не пошиєш і рагу не приготуєш. Я не знаю, яким чином, але ці тварюки узурпували цей світ. А люди для них тепер — лише раби, слуги або просто декоративні звірята... Залишилося тільки дізнатися, яка доля чекає на нас. Ти, Лізо, здається, тій кішці сподобалася. Може, візьме тебе домашньою улюбленицею? Будеш лежати на вишитій подушечці, мурликати від задоволення і жувати елітний сухий корм. Навіть працювати не доведеться.

— Не сип сіль на рану, — я відчула, як закипає злість. — Тебе теж хтось вибере. Може, ще й каструють, щоб не репетував у березні під вікнами палацу.

Клим миттєво осунувся. Погляд згас, плечі опустилися. Мені стало трохи ніяково — можливо, я перегнула палицю, — але хто знає, що на нас очікує в цій реальності? Краще бути готовим до найгіршого сценарію, ніж плекати ілюзії. Нам потрібно було забиратися з цього міста і шукати вільних людей. Якщо вони ще залишилися.

— Йти треба звідси, — промовила я вголос, більше для себе.

— І як? — Клим у відчаї вдарив кулаками по оксамитовій тахті. — Через злив в унітазі? Я не змій, Лізо! Я людина! Хоча тут це слово... воно більше не звучить гордо.

Він підійшов до важких вхідних дверей і смикнув за ручку. Марно.

— Ану, спокійно! — пролунало з того боку низьке, гортанне гарчання, яке сережка миттєво переклала у владний наказ.

— Охороняють... Бояться, що втечемо, — Клим обернувся до мене з надією, яка дратувала. — І що ти запропонуєш, Лізо? Ти ж завжди хвалилася, що ті, хто виріс в дитячому будинку, вміють виживати в будь-якому пеклі!

Навіщо він знову нагадує мені про моє походження? У цей момент у мене ніби шори з очей впали. У світлі затишних ламп цього котячого палацу я почала бачити в Климі все більше і більше тріщин. Як я могла зустрічатися з цією людиною цілих три роки?

Мабуть, по-справжньому пізнати когось, бачачись два-три рази на тиждень, неможливо. Тим паче, коли кожна зустріч, прикрашена черговим букетом чи коробкою цукерок, вела до одного — до ліжка. Починаю розуміти: Климу потрібна була не я, а "зручна" молода жінка. Доступна в будь-який час, коли йому заманеться. І така, що слухняно повертається у свій гуртожиток, коли він хоче побути наодинці.

Тут, у клітці, де нас прирівняли до тварин, я раптом зрозуміла, чому Клим не любить кішок. Бо вони свободолюбні і не дозволяють нікому вказувати, як їм жити.

Стало гірко. І дуже образливо.

Двері зі стогоном відчинилися, і охорона — два кремезних вояки в шкіряних обладунках — пропустила до нас дівчину. Вона тримала тацю, яка ледь помітно тремтіла в її руках. Зовсім юна, років шістнадцять, не більше. Худенька, з великими переляканими очима, що нагадували озера, в яких застиг жах. Її довге світле волосся було заплетене у дві тугі коси, а проста біла сукня виглядала чистою, але безликою.

Вона мовчки поставила тацю на низький столик і вже збиралася піти «по-англійськи», уникаючи будь-якого контакту, але я встигла перехопити її за зап’ястя. Воно було тонким і тендітним, мов гілочка.

— Стій! Спочатку ти відповіси на кілька запитань!

— Я не повинна з вами розмовляти... — заскиглила дівчина, намагаючись вирватися. — Будь ласка, відпустіть мене...

— Ну навіщо ти так, Лізо? — Клим докірливо похитав головою, миттєво вмикаючи режим «доброго поліцейського».

Він м’яко звільнив руку дівчини з моєї хватки і обережно стиснув її долоні у своїх. Клим сидів на тахті, дивлячись на неї знизу вгору з тією самою фірмовою напівусмішкою, яка колись змусила моє серце битися частіше. Залицятися він умів — солодкі компліменти та оксамитовий голос були його головною зброєю.

— Така гарна дівчинка. Не треба її лякати, — промовив він лагідно. — Як тебе звати, красуне?