Розділ 3. Що в дійсності означає: ми втрапили в халепу...

Це було…

Так, ЦЕ було абсолютно несподівано!

Я очікувала чого завгодно. У думках миготіло середньовіччя і припущення, що нас таки перекинуло в часі, на що натякала кам'яна огорожа навколо міста. Я вже була готова, здавалося, до всього... До всього! Але точно не до цього!

Я розраховувала побачити людей. Нехай навіть відмінних від нас: велетнів, карликів, із синьою шкірою, з третім оком у лобі, з двома головами на плечах — але людей! Проте це виявилося місто… котів.

Нас із Климом обступили десятки, ні, сотні найрізноманітніших представників котячих. Точніше, багато хто з них виглядав як відомі породи земних, обожнюваних усіма котиків: перси, британці, сіамці, бенгальці, шотландці, навіть лисі сфінкси. Білі, чорні, блакитні, сірі, руді, бежеві, шоколадні, плямисті, смугасті…

Милі такі котики…

Тільки розміром із рись. Немалу таку рись. То кішечки. А коти взагалі здорові, мов барси.

Що вразило ще дужче — на котиках був одяг! Дорогий, вишуканий на одних, на інших простіший, але всі вони були одягнені, немов люди! А ще всі вони нявкали, мурчали, бурчали, пирхали й видавали інші незрозумілі звуки. Вони тягнулися до нас, обнюхували, деякі протягували свої лапи, щоб доторкнутися, наче ми були якимись екзотичними звірятками.

Чесне слово, першою моєю думкою було, що я занадто сильно вдарилася головою і тепер валяюся в маренні там, де впала, у низині під пагорбом, на якому ми з Климом поставили намет. У найкращому разі — вже в лікарні, якщо чоловік, з яким я поїхала відпочивати, при доброму здоров'ї та при пам'яті.

Не може ж це все бути насправді?!

— І куди ж ми потрапили? Це що, котячий розплідник? А де ж тоді люди? — Клим нервово стиснув мою долоню.

Знаю, що котів він не особливо любить. Та що там не любить? Просто не терпить! Він належить до тієї невеликої когорти людства, яка просто не визнає котів, не вважає їх милими й кумедними, і, як він уже зізнавався, у житті не пустить на поріг своєї квартири жодного кота. Він називає цих пухнастих супутників людини безглуздими, нахабними тварюками, що вічно вимагають жерти, пазуристими монстрами.

І тепер ці «монстри» взяли нас у щільне кільце, зосередивши на нас усю увагу.

Дивні справи твої, Творцю Всесвіту!..

А ось і представники людської раси.

У мене аж від серця відлягло, коли я побачила їх. А то вже в очах рябіло від різномастих котів і свердлив у мозку противний черв'ячок, натякаючи, що людей нам більше не побачити, що у світі котів їх просто не існує. На щастя, існують!

Четверо чоловіків у білих, стягнутих шнурівками на талії та біля щиколоток, узутих у білі сандалії, прямували до нас рішучим кроком. Принаймні з людьми можна буде якось порозумітися, якось домовитися, хоч, навіть, і знаками, якщо вони нашої мови не розуміють — зраділа я і приготувалася виголосити промову, щедро приправлену жестами, що мала пояснити, як ми тут опинилися і що нам необхідна допомога.

На жаль. Чоловіки наблизилися — високі, міцні. Досить приємні обличчя, тільки чомусь без тіні емоцій, наче їх зовсім не здивувало прибуття двох незнайомих особистостей просто з лісу, у напіводягненому (чи краще сказати «напівроздягненому») вигляді, без валіз і віз.

Та у котів емоцій у сто разів більше! Дивно-дивно...

На шиях у людей, коли вони наблизилися, я розгледіла широкі шкіряні нашийники. Раби, чи що?

Самовладання почало повертатися до мене.

— Так, хлопці, — виставила я вперед долоні. — Ми з миром прийшли!.. Ми… туристи, мандрівники, так. Самі не знаємо, як сюди потрапили. Ми просто впали з пагорба — і опинилися тут, у вашому світі, — знаками я показувала, як ми падали. — Нам би додому повернутися… Ви ж зможете допомогти нам? Дуже на це сподіваюся...

Чоловіки на мою промову уваги не звернули. Грубо відірвали мене від Клима, вхопили з обох боків під лікті й потягли в невідомому напрямку.

Щоправда, для мене тут будь-який напрямок — невідомий.

— Гей! Ви що це витворяєте! Я буду скаржитися! — запротестував мій колишній, тому що його теж ухопила пара дебелих чолов'яг, нічого не пояснюючи.

Не знаю, кому він там зібрався скаржитися, але вирватися з міцних рук місцевих людей ні він, ні я не могли. В принципі, може, і вирвалася б я, торохнула б рродного головою в щелепу, другого припечатала п'ятою в пах, але навіщо? Не бачу в цьому жодного сенсу. Ворота за нами зачинилися немов самі по собі, навколо тісним нявкаючим натовпом обступають кішки, далеко не втечеш. Отже, поки що треба плисти за течією. Подивимося, куди нас відведуть, за ідеєю до того, хто тут головний, ось із ним і будемо намагатися налагоджувати контакти, а не з цими, які навіть слухати тебе не хотять...

З такими думками я дозволила себе вести, куди треба. Ззаду лунали чортихання Клима та й котяча гвардія не переставала нявкати, супроводжуючи нас, що трохи нервувало.

Я, взагалі-то, кішок люблю, але своїх у мене ніколи не було. У дитбудинку не дозволялося заводити тварин, у гуртожитку — аналогічно. Тому я їх люблю, так би мовити, на відстані, визнаючи, які це красиві, граціозні та до біса розумні істоти. На відміну від Клима я завжди вважала, що кішки розумні, хитрі й завжди собі на умі. Образити себе не дадуть, дресируванню не піддаються, гуляють, де хочуть, роблять, що хочуть і живуть собі на втіху. А ці так взагалі класні, такі великі. Якщо вдасться повернутися додому, і якщо все складеться добре, можливо, вмовлю якось Клима взяти кошенятко.