Розділ 2. Чи варто триматися одне одного?

Намету не було. Пагорба — теж.

Навіть того густого, темного лісу, що оточував нашу стоянку, не лишилося й сліду. Взагалі нічого знайомого! Навколо простягалася чужа рівнина: розкидані то тут, то там невисокі деревця з дивним, якимось сріблястим листям, а вдалині — широка стрічка річки. Туман розпадався рваними брудними жмутами й танув у променях вранішнього сонця.

Так, сонце… Це, мабуть, було єдине, що поєднувало знайомий з дитинства світ і… ось це. Світанок. Але навіть він здавався іншим — занадто яскравим, аж до болю в очах. І якимось холодним.

І все ж, де Клим?

А, ось і він! Просто відкотився далі. Відчепився, нарешті... Та, головне, що живий, ворушиться.

- Климе! – кинулась я до нього, радіючи, що не одна потрапила в халепу. До речі, саме через нього і потрапила.

— Я, здається, головою сильно вдарився… — Клим запекло тер кулаками очі та скроні, наче намагався «протерти» картинку перед собою. — Бачу не те… Не те, що має бути!

— Ми обоє вдарились, — я мертвою хваткою вчепилася в його руку, відчуваючи, як тремтять мої власні пальці. — Я теж бачу… не те! І це означає лише одне... Климе, це інший світ. Дивись, тут навіть трава інша!

Я провела рукою по стеблах — вони були жорсткими, наче з тонкого дроту, і пахли не зеленню, а чимось металевим, з домішкою мускусу.

— Ні! Дурепа! Так не буває! — обличчя Клима перекосилося від жаху, він різко вирвав свою долоню і, перечіпаючись об купини, почав відступати, далі й далі. — Це все через тебе, відьмо! Назад… Назад… Хочу назад!

Напевно, він сподівався, що якщо рухатиметься у зворотному напрямку, то якимось дивом вийде знову на той самий пагорб. Але пагорба, по якому ми скотилися, просто не існувало. Не було ні схилу, ні прихованого туманом порталу — лише рівна, холодна порожнеча.

Я навіть пробачила йому оте образливе «дурепа», списавши все на шок. Зрештою, не щодня провалюєшся в паралельний вимір чи куди там ми потрапили. У мене самої мурашки бігають по шкірі, а в животі оселився крижаний клубок страху. Мені теж  моторошно. Просто я з дитячого будинку для сиріт. У мене рівень адаптації та виживання з самого народження вищий, ніж у нього, «домашнього» хлопчика, який панікує і в усьому тепер винить мене, бо треба ж когось винити. І це мені дуже не сподобалось в чоловікові, з яким зустрічалася три роки. Як я могла не поміти його слабості раніше?

Але я розуміла одну просту річ: зараз не можна розділятися. Що завгодно — крики, сварки, нехай ми навіть зненавидимо одне одного, — але тільки не поодинці.

Я простягнула руку, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі:

— Климе! Йди сюди… Нам треба триматися разом. Чуєш?

— У-у! — завив він, хапаючись за голову.

Клим крутився на місці, озираючись навколо з надією відшукати бодай край зеленого намету. — Все через тебе!.. Навіщо я взагалі з тобою зв’язався?.. Що тепер робити?!

— Йди до мене, дурню!

Він лише заперечно захитав головою, дивлячись на мене з такою огидою, наче я була якимось монстром, що затягнув його в пастку. Він відступав усе далі, поки його фігура не почала розчинятися в залишках марева.

— Як хочеш. Я за тобою бігати не буду, — відрізала я і відвернулася.

Я виросла в дитячому будинку. Я і без нього не пропаду. Принаймні, я так собі казала, ковтаючи клубок, що підступив до горла. А от він без мене… Не знаю. Так, удвох було б легше. Безпечніше. Але це його вибір.

Дивно, але саме в цю мить я вперше за три роки замислилася: як я взагалі з ним зустрічалася? Я розуміла, що Клим — не подарунок. Про якесь «неземне кохання» теж не йшлося. В наш час усе простіше. Нам було вдвох… непогано. Зручно. І я щиро вірила, що у цих стосунків є майбутнє. А виходить — три викинуті на смітник роки.

Я розвернулася і пішла до річки. Хай там як, а слід триматися води. Без води — це повна жерсть. Я це знала на власному досвіді: вихователі іноді закривали нас на цілу ніч у комірчині за «хорошу» поведінку. А якщо тут є життя, воно обов’язково буде біля води. Це закон природи. Я дуже сподівалася, що тут є люди. Розумні, адекватні істоти. Зустрінуть, допоможуть, підкажуть дорогу назад.

Річка була не надто широкою, вона повільно несла свої темні води між берегами, порослими чимось схожим на гігантські очерети. Якщо рухатись вгору, проти течії, то можна вийти до витоку, до струмка, з якого ріка бере початок. Якщо ж йти за течією, то набагато більше шансів зустріти людське житло.

І я рушила вниз за течією, навіть не озираючись на свого «колишнього». Так, саме сьогодні він отримав цей титул. Всередині мене злість перемішувалася з гірким розчаруванням і навіть презирством. Ці почуття були настільки сильними, що не давали мені по-справжньому насолодитися (чи жахнутися). Адже навколо — чужий світ! Що він готує? Порятунок чи жорстокий жарт долі?

Я встигла відійти на кілька сотень метрів, коли ззаду почулися важкі кроки та голос, що зривався від задухи:

— Сонечко, почекай… Лізо! Ліз… Та стій вже!

Ага, от я знову «сонечко», а не «відьма». Як швидко змінюються пріоритети, коли стає страшно. Зрозумів, гад, що самому буде несолодко. Я зупинилася, але не обернулася. Знайома важка рука лягла на моє плече.