1997 рік. "Титанік"

Я була гарненькою, але занедбаною дівчинкою. Дев'яності були важкими. Так, але якось мої однокласниці намагалися одягатися відповідно до свого віку. Мені ж діставалися братові светри з яких він виріс. І, повірте, вони не дуже тягнули на звання "унісекс".

А ще мама полюбляла мені купувати штані, чи то джинси, чи то легінси, на виріст! От тільки вона чомусь гадала, що я, змалку худорлява і струнка, за сезон роздамся в ширину на два-три розміри. Тому приходилося шукати якісь старі, ще радянські, мамині паски і затягуватися або просто підгортати пояс і ховати ту ковбасу під светром.

Я полюбляла, коли мама з вітчимом їхали в Хмельницький. Був шанс, що мені привезуть з тамтешнього ринку обновку. Поки не отримувала щось "на старших тіток" або "не мого кольору".

Це зараз я вже розумію, що у мами просто не було смаку, а тоді мені здавалося, що вона мене потворить навмисно. Я до сих пір ненавиджу кофти на гудзиках. Хоча кардигани ще нещодавно були в тренді.

Звісно, як і в сучасній школі, такі "білі ворони" не користувалися популярністю і в моєму підлітковому віці.

Одного разу моя однокласниця Юля чи то з жалю, чи то хотіла "влити в колектив", запросила мене подивитися "Титаник". О, так, в неї був відик! Прийшли й інші однокласниці. Фільм чудовий, шедевральний. Я дивилася вперше, а дівчатка вже третій раз. Вони сильно плакали, коли кумир мільйонів - Леонардо Ді Капріо вкотре потонув. Я й тут відзначилася - не плакала. Я просто була вражена до глибини душі, але дівчаткам здалося, що в мене відсутня емпатія. А потім вони співали пісню Селін Діон перемотуючи декілька разів нещасну відеокасету.

Я не співала. Мені взагалі не було зрозуміло про що та пісня. В школі я вивчала французьку. Мами, які переймалися своїми дітками, запихнули їх понад норму в англійську групу, а мені і так "зійде".

Варто сказати, що на черговий сеанс "Титаніка" мене більше ніхто не кликав.

Я так і ходила до школи, гризла граніт науки і сиділа сама на перерві.