Епілог

Через рік вона знову поверталась додому на зимові канікули.
У вікні – той самий пейзаж: дерева в інеї, білі дахи, тиша села, яку можна було почути навіть крізь музику в навушниках.
Світ не змінився. Але змінилася вона.

Ліза сиділа біля вікна потяга, загорнувшись у шарф, і дивилася, як сніг летить назустріч – ніби час повертав її туди, де все почалося.
У валізі – не тільки светр і подарунки.
Там, серед речей, лежала невелика оксамитова коробочка з кільцем, що блищало так само, як сніг тієї ночі, коли вона вперше сказала:
– Я не тікаю більше.

На вокзалі її вже чекав він.
Той самий Сашко – у чорному пальті, з усмішкою, від якої все всередині ставало спокійним.
Він обійняв її, не кажучи ні слова.
Бо коли справді чекаєш – слова зайві.

– Холодно? – прошепотів він.
– Трохи.
– Тоді поїхали додому.

Їхній дім тепер був не у Львові, не в місті й не у селі.
Він був там, де вони були разом – у будь-якому місці, де пахло кавою, книгами й сміхом.

Мама зустріла їх із узваром і пирогами, тато – як завжди бурчав, що «знову сніг нападав», але усмішка не сходила з його обличчя.
А Данило підморгнув сестрі:
– Ну що, нарешті без завірюх?
– Ні, – відповіла вона. – Просто ми навчилися з ними жити.

Пізніше вони вийшли надвір.
Сніг падав повільно, густо, майже безшумно.
Ліза підняла обличчя до неба, ловлячи холодні пушинки губами.
Сашко обійняв її ззаду, поклав підборіддя на плече.

– Пам’ятаєш, як усе починалось? – запитав він.
– Як я на тебе кричала?
– А потім… дивилась так, ніби ніколи не пробачиш.
– І все одно пробачила.

Вона усміхнулась.
– Тоді ще не знала, що зима може бути теплою.

Він злегка стиснув її руку, і вона відчула – не просто пальці, а впевненість.
У собі. У ньому. У тому, що далі буде.

Сніг продовжував падати, вкриваючи сліди на землі, але не стираючи минулого.
Бо воно вже стало частиною теперішнього – не болем, а спогадом, що гріє.

І, дивлячись на біле поле попереду, Ліза подумала:
можливо, жодна історія не має кінця.
Вона просто переходить у нову пору року.

Кінець.
Або – початок.