Розділ 7: Післясвяткова весна

Новорічна ніч прийшла тихо.
Вогники мерехтіли в кожному кутку будинку, ялинка світилась, як сторінка з дитячої казки.
А на кухні – пахло мандаринами, корицею, глінтвейном, і щастям, яке не кричить про себе, а просто… є.

Сашко допомагав татові з шашликами надворі, мама нервово бігала з годинником, Данило возився з музикою, а Ліза стояла біля дзеркала й... не впізнавала себе.

У її очах – не очікування, не тривога, не підозра.
А легкість.

Вона вдягла той самий светр, у якому приїхала. Але зараз він здавався зовсім іншим.
Бо вона вже була не та.

– Ти чарівна, – пролунав за спиною голос Сашка.

– Це старий светр.

– Але нова Ліза.

Він поцілував її в щоку – просто, спокійно. Без пафосу.
Наче так і мало бути.
І Ліза вперше не відвела очей. Навпаки – зафіксувала цей момент у пам’яті, як точку, де починається нова глава.

Опівночі вони стояли надворі. Сніг падав легкий, майже прозорий.
Феєрверки лопотіли десь у селі. Всі рахували голосно:
– Десять… Дев’ять… Вісім…

Сашко взяв її за руку.

– Сім… Шість… П’ять…

Вона подивилась на нього. І в його очах побачила весну.

– Чотири… Три… Два…

– Я залишаюсь, – прошепотів він.

– Один…

Бум.
Небо вибухнуло. Колір, світло, звук.

А вона просто стояла з ним, з його рукою в своїй.
І розуміла: ось він – момент, у якому не хочеться нічого змінювати.

Післясвяткові дні були неспішними.
Вони пекли нове печиво. Дивилися фільми під ковдрою. Ходили по снігу, тримаючись за руки.
Сашко прибирав у дворі, Ліза сміялась із його шарфа.
Мама шепотіла татові:
– Дивись, вона знову щаслива.

А в останній день канікул, коли вже починало пахнути ранньою весною,
Сашко стояв із валізою біля дверей – не тому, що йшов.
А тому, що її чекав.

– Ти точно готова? – спитав він.

– Ні. Але я не боюсь більше.

– Це головне.

Вони вийшли разом. У нове. Не в ідеальне. Але в таке, де поруч – це вже не питання, а відповідь.