Розділ 6.2: Після завірюхи

Вона стояла в темряві кухні, притискаючи долоню до серця.
Все мовчало. Навіть будинок.

Надворі – ніч. Глибока, тиха, така ж біла, як сторінка, з якої можна почати все спочатку.

Він пішов у неї. У цю ніч. У сніг.
І вона знала – якщо не вийде зараз,назавжди залишиться на порозі того, чого могла б не втратити.

Вона вдяглась нашвидкуруч: пальто, шарф, шапку, не відчуваючи ні холоду, ні рухів. Просто – вийшла.

Сашко стояв трохи далі, біля старої лавки під ялиною.
Він не повернувся, коли почув її.
Він просто… чекав. Так, ніби вірив, що вона прийде.

Ліза зупинилась за кілька кроків.

– Це несправедливо, – сказала вона.

Він повільно озирнувся.

– Що саме?

– Те, як ти з'явився. Як змінив все. Як змусив мене згадати себе справжню. А тепер стоїш тут, у снігу, і питаєш: «Що ти обереш?» Це не чесно.

– Я не прошу обирати. Я просто… відкрив усе. Бо не зміг більше мовчати.

– А я не змогла не повірити.

Тиша.

Сніг падав великими, пухкими пластівцями. Вона підійшла ближче. І ще ближче.
Поки не зупинилась перед ним.

– Я думала, що тебе ненавиджу. Ти був символом усього, що боліло. І знаєш, що найгірше?

– Що?

– Що все одно – я пам'ятала тебе, коли не мала на це права. Я навіть порівнювала з тобою тих, хто з’являвся поруч. Бо всередині знала – ніхто не був таким, як ти.

Він мовчав. Його очі – повні. Глибокі. Беззахисні.

– І тепер я боюсь, – сказала вона. – Бо якщо знову відкриюсь, а ти зникнеш – я не зможу повернутись у себе колишню.
Але ще більше я боюсь не спробувати. Бо тоді все життя питатиму себе: «А що, якби?..»

Він зробив крок. Повільно. Рішуче.

– Я не дам тобі питати себе. Бо я вже не піду.

– Ти казав, у тебе робота…

– Змінилась. Ти змінила. Все.
Я більше не хочу кудись бігти.
Якщо бігти – то до тебе.

Вона подивилась на нього. І у цей момент,
вперше з дитинства, сніг здавався не холодним, а добрим.

Він простягнув руку.

– Якщо я тебе візьму за руку – це вже не гра.

– Я давно не граю, Сашко.

Її пальці торкнулись його долоні. Теплі.
Справжні.

І коли він нахилився, щоб поцілувати її –
це було не як у кіно.
Це було краще.

Бо вони не рятували один одного.
Вони просто нарешті перестали ховатися.