Розділ 6.1: Після завірюхи

Святвечір у їхній родині завжди був особливим. Без гучного шуму, без зайвих слів. Просто традиції, тепло і спокій. Стіл, заставлений стравами. Запалені свічки. Ялинка, яку прикрашали всі разом. Навіть тато, хоч і бурчав, що "ті всі блискітки не мають сенсу", в результаті повішав кілька куль.

Ліза стояла біля вікна, тримаючи чашку з узваром, і дивилась, як світло від ліхтарів лягає на сніг. Вона була тиха. Занадто тиха навіть для себе.

Відчувала, як серце б’ється не від холоду, а від чогось іншого – очікування, тривоги, бажання… і страху.

Сашко сидів за столом поруч із Данилом, посміхався, щось обговорював. Він ніби вписався у це свято природно. Ніби завжди був частиною її дому.

Але десь всередині в неї вже крутилось питання:
Що буде далі? І що, якщо я вже звикла до нього?

Вечір закінчувався. Усі розходились по кімнатах. Ліза залишилась на кухні – наводила порядок, коли почула голос мами:

– Ти вже все?

– Майже. Зараз ще винесу сміття.

– Добре. І… я хотіла сказати. Я бачу, що ти починаєш світитись. Як раніше. Коли була щасливою.

Ліза усміхнулась, але всередині – стиснулось.

– А якщо це ілюзія, мам?

– Тоді вона гарна. І варта того, щоб у неї повірити.

У коридорі вона натрапила на Сашка. Він тримав пальто.

– Ти кудись?

– Просто вийду на хвилину. Подихати.

– У ніч?

– Мені треба трохи подумати.

– Сашко, – вона зупинила його, – це через Іру?

Він повернувся повільно.

– Ні. Вона не приїде. І це не про неї.

– А про що?

Тут він вагався. Але потім – сказав.
Не повністю. Але достатньо.

– Лізо… я не просто приїхав сюди через сніг. Я не просто "застряг" тут.

– Що ти маєш на увазі?

– Я… приїхав, бо втомився тікати. Від усього. Від себе. Від… тих речей, що відчував до тебе. Я думав, що це мине. Але не минуло.

– І що саме ти відчуваєш?

– Страх. Що знову зламаю щось у собі або в тобі. Страх, що дам надію – і не витримаю. Але ще більше боюсь не сказати нічого.

Вона мовчала. І в цій тиші було занадто багато голосів.

– Є ще одна річ, – додав він. – Я збираюсь переїхати. Зовсім. Мене чекає робота в іншій країні. Через два тижні.

Це вдарило. Глухо. Болісно. Як мороз по шкірі.

– Тобто… ми були просто… епізодом?

– Ні, Лізо. Навпаки. Ти – причина, через яку я почав сумніватись, чи варто їхати взагалі.

– Але ти не сказав.

– Бо боявся, що втечеш ще до того, як я зможу залишитись.

Вона стояла, притискаючи руки до грудей, ніби тримала серце на місці.

– То що тепер? – прошепотіла.

– Тепер – твій вибір. Бо мій я вже зробив.

Він пішов. Повільно. Не озираючись.

А Ліза залишилась.

З усім, що відчувала.

І з тим самим питанням у грудях:

Чи вистачить у мене сміливості не втекти знову?