Розділ 5: Вогонь і лід

Наступного ранку сніг несподівано зупинився. Сонце пробилося крізь хмари, і дерева вкрилися інеєм, що виблискував, як дорогоцінне каміння.

– Ну, нарешті! – сказав тато, визираючи у вікно. – Можливо, завтра вже щось розчистять.
– А можливо, сьогодні хтось навіть добереться до нас, – додала мама, і хитро подивилася на Лізу.

– Що?

– Я писала Ірі. Пам’ятаєш, Сашкова… подругу. Вона казала, що можливо приїде до Нового року.

Ліза застигла.

– Подругу? – холодно уточнила вона.
– Ну... раніше зустрічались, здається, – знизала плечима мама. – Потім – просто друзі. Але вони завжди тримали контакт, так?

Сашко мовчав. Вперше – справді мовчав.

– Вона казала, що хоче побачити тебе, – продовжила мама. – І приїде, якщо транспорт піде.

Ліза відвела погляд. У грудях раптом стало затісно. Вчорашнє тепло зникло, як пара з вікон.

Після сніданку вона довго мила посуд. Надто довго. Не тому, що треба було. А тому, що не хотіла бачити його. Не зараз. Не після… цього.

Але він прийшов.

– Лізо, – почав.

– Все нормально. Я не питаю, хто до тебе їде. Це не моя справа.

– Ні, не нормально. Іра – це минуле. Ми справді зустрічались. Недовго. Але давно. І вже давно – ніщо.

– Значить, це "ніщо" хоче бачити тебе на свята?

– Тому що вона самотня. І, можливо, ще щось сподівається.

– Ну, ти вмієш давати надію, – кинула вона.

Це було різко. Навіть для неї. Але слова вилетіли раніше, ніж вона встигла їх зупинити.

– Ти ревнуєш? – спитав він тихо.

Вона замовкла.

– Це нічого не змінить, Сашко. Ми тут… тимчасово. У пастці зими. Ти підеш. Я – залишусь. Твої "ти подобаєшся мені" – гарні, але непрактичні.

– Я не говорив "ти подобаєшся". Я сказав, що не хочу тебе втратити.

– Ще гірше.

– Чому?

– Бо ти кажеш це… так, ніби це щось серйозне. А я не витримаю ще одну ілюзію. Ти для мене – не просто хлопець з минулого. Ти – той, кого я довго вчилась не згадувати. Не любити.

– А ти...

Він підійшов ближче.

– Ти справді думаєш, що все, що зараз між нами – це випадково?

Вона подивилась на нього. Уперше – прямо в очі. Там не було гри. Не було звички. Не було ролі.

Тільки він.

– Я не знаю, що думати, – прошепотіла вона. – Бо щойно з'являється щось світле – світ завжди нагадує, що воно не вічне.

– А якщо я залишусь?

Це прозвучало неочікувано. Важко. Глибоко.

– Що?

– Я не кажу – на все життя. Але… на довше. Не поїду одразу. Хочеш?

Вона мовчала. І це мовчання було найчеснішою відповіддю з усіх, які він чув.

Пізніше того вечора вона вийшла надвір – без пальта, лише в кофті. Стояла під зорями, які, здається, впали ближче до землі.

Сашко підійшов тихо.
Накинув на неї плед.
Не обіймав. Не казав нічого.

Просто був поруч.
Тепло. Постійно. Без обіцянок. Але з дією.

І в той момент Ліза подумала, що, можливо, ця зима –
не пастка.

А початок.