Розділ 4: Під снігом тепліше

– Лізо, Сашко, – мамин голос пролунав із кухні з тією інтонацією, яку не ігнорують. – Допоможіть мені, будь ласка. Печиво не буде себе місити саме.

Ліза скривилась, ще не заходячи.
– Мама, ти ж знаєш, я і духовка – це як сніг і багаття. Несумісні.

– Тоді не псуй рецепти. Просто мішай.
– А чому Сашко?
– Бо він уже другий день їсть усе підряд, і хоч щось має зробити для цього дому.

Сашко вже стояв біля столу в фартуху мами. Він натяг його, мабуть, для сміху, бо той був у рожевих квіточках і мав напис "Найкраща господиня сезону".

– Чекав тебе, Руденька, – усміхнувся він. – Зараз будемо творити кулінарну магію. Або харчове вбивство – подивимось, як піде.

– Якщо ти засипеш мені борошно в волосся, як у 2013-му, я вивезу тебе на санках у поле й залишу там.

– Я тоді просто хотів зробити з тебе снігову королеву.

– Ти зробив із мене вареник у борошні.

Вона накинула фартух поверх светра, зв’язала волосся в недбалий пучок і встала навпроти нього.
На столі – тісто, мука, яйця, шоколад, формочки у вигляді зірок та оленів.

– Добре, – сказала вона. – Ти кермуєш. Але якщо щось згорить, я винна не буду.

– Домовились. Але якщо вийде смачно – всі лаври мої.

– Без проблем. Я не за славою сюди прийшла. Я прийшла мститися.

Вони почали місити тісто. Спочатку мовчки. Потім з обережним сміхом. Потім – зі справжнім.

– Ти знаєш, що змінилася? – сказав він, поки розкачував пласт тіста. – Раніше ти не сміялась над собою.

– Це вік, – відповіла вона. – І трохи – терапія. І ще трохи – ти.

– Я?
– Ну ти ж і був причиною багатьох комплексів. Тепер маєш компенсувати.

– Я готовий. Ось, наприклад... – він узяв формочку у вигляді серця й натиснув її в тісто. – Це печиво присвячу тобі. Тобі й твоїм "емоційним травмам".

– Дуже дотепно. А от це… – вона сформувала щось схоже на кругляш. – Це твоя голова. І я зараз втисну її у сковорідку.

Він підморгнув.
– Я завжди знав, що тебе тягне до мене.

– Тягне – не те слово. Штовхає.

Через пів години кухня виглядала, як після вибуху мукомета. У Сашка – мука на носі, в Лізи – на щоках. На підлозі – кілька невдалих "зірок", які Річі спробував з’їсти.

– Печиво в духовці, – видихнула вона. – Тепер – тиша і чай.

Він підійшов ближче. І ось тут… стало тихо не тому, що говорити не було про що. А тому, що між ними стало занадто близько.

Вона дивилась на нього, а він – на неї. І щось у тому погляді було надто знайомим.
Ніби вона вже бачила це. Колись. У снах. У тому, чого не хотіла визнавати.

– У тебе мука... – сказав він, і не закінчив.

Просто простягнув руку – і легко провів пальцем по її щоці. Повільно. Так, що шкіра аж зітхнула.

Її дихання сплуталось.

– Зняв? – прошепотіла.

– Ага. Але здається, залишилось щось інше.

Вони мовчали. Кілька секунд. Десять. Вічність.

– Сашко... – почала вона.

– Я нічого не зроблю, – швидко сказав він. – Якщо ти не захочеш. Я просто… дуже давно хотів ось так. Поруч. Без минулого. Без ролей.

– І що ти бачиш тепер?

– Дівчину, яка виросла. І яку я… більше не хочу втратити.

Вона не відповіла. Просто стояла.
І вперше – не зробила кроку назад.

Піч засигналила. Печиво готове. Вони навіть не рушили до неї одразу.

Бо між ними вже пахло не корицею.

А чимось набагато теплішим.