Розділ 3: Пастка зими

Третій день хуртовини накрив містечко, як ковдра, натягнута по вінця. Дороги – перекриті. Зв’язок – не всюди працює. Новини лише підтверджують: ситуація серйозна. Північна частина області паралізована.

Сашко, як і Ліза, мав їхати ще вчора. Але тепер обидва – в полоні зими. І, що найгірше для них обох – один одного.

– Ну от і все, – промовив тато, ховаючи телефон з картами. – Нам не вибратися ще кілька днів.
– А Сашкові, мабуть, і до Нового року, – додав Данило з багатозначною усмішкою.

Ліза глянула на нього.
– Весело тобі, так?

– Мені? Та я кайфую. Мій найкращий друг і моя сестра – разом під одним дахом. Це як реаліті-шоу, тільки краще. І без реклами.

Сашко потягнувся.
– І без сценарію, до речі. У нас усе по-справжньому.

Ліза кинула на нього погляд, який міг би розтопити сніг. Але він не зреагував. Або вмів приховувати реакції, або… насолоджувався цим.

В обід мама наказала зайнятися справами. Піч охолола, і треба було знову натягати дров. Данило втік до сусіда, тато щось лагодив у гаражі. Залишились… вони.

– Не хвилюйся, – сказав Сашко, коли Ліза одягала пальто. – Я все зроблю сам.

– Ага. Як у минулому житті, коли ти просив мене принести тобі воду, бо сам "занадто втомився".

– Так це була поважна причина. Я ж мультик дивився.

– Це була "Барбі: Принцеса і Жебрачка".

– І класний мультик, до речі.

Вона не втрималась – розсміялась.

– Ти… ще гірший, ніж я пам’ятала.
– А ти – краща, ніж я боявся.

Це було сказано тихо. Майже неочікувано. І вона не знала, що відповісти.

На вулиці повітря було свіже, прозоре. Вони йшли мовчки до сараю, і лише Річі бігав попереду, занурюючись у сніг по вуха.

Сашко першим відчинив двері, впустив її всередину. В сараї було темно, пахло димом, старим деревом і трохи дитинством.

– Пам’ятаєш, як ми тут будували халабуду? – запитав він, тримаючи ліхтар.
– Я пам’ятаю, як ти звалив мене з неї.

– Ненавмисно. Ти залізла вище за мене. Я не витримав конкуренції.

– І скинув мене вниз. Романтика.

– Тобі тоді сподобалось.

– Мені тоді вибили палець!

Вони обидва засміялися.

Сашко подав їй дрова. Їхні руки торкнулись. Випадково. Але не було відчуття, що хоч один з них хоче це відвернути.

Коли вийшли надвір, небо затягнулося. Почав падати м’який, лапатий сніг. Вони йшли повільно, і вже не було того самого гострого між ними. Тільки дивна, тепла тиша.

– Як ти думаєш, – запитала вона раптом, – ти колись справді мене ненавидів?

Він довго мовчав. А потім відповів:

– Я думав, що ненавиджу. Але, можливо, це було щось інше. Просто я тоді не розумів різницю.

Ліза кивнула. Вперше – без захисту, без стіни.

І в повітрі зависло щось нове.

Не дружба. Не ненависть. І ще не кохання.

Але щось тепле. Майже небезпечне.
 

Вечір тягнувся довго. Мама закрилась на кухні, печучи щось з корицею. Тато заснув під книжку у кріслі-гойдалці. Данило застряг у сусіда через завірюху. Ліза блукала по дому, без мети – як тінь, що не знала, куди себе подіти.

Її пальці торкались знайомих речей: старого фото в рамці, вишитої серветки, іграшки з дитинства. Все було таке ж… але не таке. Ніби вона повернулась не в дім, а в спогад про нього.

Сашко сидів на дивані у вітальні. Світло від каміну відбивалось на його обличчі, створюючи теплі тіні. У руках – книжка. Без телефону. Без музики. Просто… тиша.

Вона спершу пройшла повз, потім зупинилась.

– Не спиш?

– Очевидно, що ні.

– А читаєш?

– Роблю вигляд.

Вона посміхнулась і присіла на крісло навпроти. Тиша між ними не була незручною. Вперше – ні. Вона була ніби ковдра, якою їх обох хтось накрив.

– Мені дивно, – сказала Ліза. – Ми з тобою тут. І я не хочу тебе вбити. Це нове.

– Я теж, – він закрив книжку. – Не хочу тікати. І це, зізнаюсь, лякає.

– Ти завжди був таким? – запитала вона раптом.
– Яким?

– Закритим. Тихим. Не таким, як… ну, коли ти приклеював мені папірці до спини.

Він засміявся.
– Тоді я грав. Перед твоїм братом, перед друзями. А всередині – я завжди був спостерігачем. Я бачив усе. Твої сльози, коли ти ховалась у кімнаті. І себе – як придурка.

– То чому не зупинився?

– Бо я не знав, як сказати: «Мені ти подобаєшся», і не виглядати при цьому, як дурень.

Ліза завмерла. Її дихання зупинилось, здається, разом з часом.

– Ти… що?

– Тобі було одинадцять, мені чотирнадцять. Це був абсурд. Але я завжди помічав тебе. І завжди злився, коли хтось інший теж помічав. Тому й ховався за знущаннями.

– Це… – вона обперлась об спинку крісла. – Ти розумієш, що це звучить, як сюжет тупого серіалу?

– Абсолютно. Але тупі серіали теж іноді правдиві.

Тиша знову опустилась на них. Але тепер вона була іншою – як тиша перед поцілунком. Не така, що кличе до втечі. Така, що затягує.

– І що тепер? – запитала вона тихо.

Він не відповів одразу. Лише подивився на неї. Довго, мовчки, глибоко.

– Тепер ми не діти. І я не буду ховатись.

– І що ти будеш робити?

– Чекати, поки ти перестанеш бачити в мені лише тінь минулого. І, можливо…
– Можливо що?

– Даси мені шанс показати, ким я став зараз.

Вогонь у каміні тріснув. Вона не знала, що відповісти. Тому просто встала.

– Добраніч, Сашко.

– Добраніч, Лізо.

І коли вона вийшла з кімнати, її серце билося так, ніби вона щойно пробігла кілометр.