Розділ 2: Дитячі війни

Увечері, коли всі зібралися за стіл, а вогники на ялинці блимають тихо, як зітхання, Ліза сидить мовчки. Мама розливає чай, тато розповідає історію, яку вони чули вже сто разів, але всі сміються – бо так заведено.

Сашко сидить навпроти неї. Він не насміхається, не підколює. Просто дивиться. Інколи. Занадто довго, як на звичайне «випадково зустрілися поглядами».

Вона відводить очі. Не тому, що боїться. Просто... надто багато думок.

Їй здається, що за всі роки вона навчилась контролювати себе. Але ось, один погляд – і спогади падають на неї, як ті снігові глиби з даху.

Йому було чотирнадцять. Їй – одинадцять. Вони завжди були поруч – бо Данило, її брат, і Сашко, були нерозлучними. І де Данило – там і Сашко. Де Сашко – там і знущання.

– "Руда бомба", – так він її прозвав того літа, коли сонце випалило їй волосся до мідного блиску.
– "Зубна фея" – бо тоді їй видалили два передні зуби, і вона сміялась, не прикриваючи рота.
– Він ховав її щоденник. Проливав воду на зошити. Підкладав записки з дурними віршиками, нібито від хлопців зі школи. Всі сміялися. Навіть Данило.
– Вона ж малювала йому маркером вуса, поки той спав. Проколювала пакет з його бутербродами. Підмінила на контрольній ручку на ту, що не пише.

Це було як війна. З дрібними перемогами і великими поразками. Але одне вона знала точно: його погляду вона боялась найбільше. Бо в ньому завжди було щось... більше, ніж просто злість. Якесь дивне задоволення. Неначе він насолоджувався тим, що мав владу над її емоціями.

І тоді вона вирішила: ніколи більше не дозволю йому мене зачепити. Не словом, не поглядом, не спогадом.

– Ти зависла, – голос Сашка витягує її назад у теплу кухню.
– У своїх спогадах, – сухо відповідає вона.
– Про мене?

Він усміхається. Вона кидає на нього той самий погляд, що в дитинстві: гострий, колючий, із прихованим "ідь геть".

– У тебе занадто висока самооцінка.
– Це після того, як я сьогодні врятував тебе від падіння з табуретки? Так, можливо.

– Ти не рятував. Ти притримав. Щоб не зламати мамин паркет, коли я б упала.

– Ну дякую, що визнала, що я сильний.
– Я визнала тільки, що ти – нахабний.

Він сміється. І щось у цьому сміху змушує її теж трохи посміхнутись. Але всередині вона все ще пам’ятає.

І знає – не пробачила.
 

Наступного дня сніг почав валити з новою силою. Пухкий, білий, він падав мовчки, але нав’язливо. За кілька годин дорога до крамниці зникла під суцільним шаром снігу, а машина батька вже не виглядала як транспорт – радше як декоративна скульптура.

– Треба розчистити, – сказав тато, заглянувши з веранди. – А то завтра й хліба не буде де взяти.

– Я піду, – одразу підскочив Сашко.
– Я з ним, – чомусь сказала Ліза, навіть не подумавши.

Сашко підняв брову.
– Добровільно? Не впізнаю тебе.
– Просто хочу переконатись, що ти не зламаєш собі щось і не ляжеш у наш дім ще на місяць.

Мама простягнула їм термос з чаєм, рукавиці, лопати – і вже за кілька хвилин вони опинились на вулиці. Мороз хапав за щоки, повітря пахло димом і хвоєю, а сніг тріщав під ногами.

– Де хочеш почати? – спитала вона, засовуючи руки в рукавиці.
– З дороги. А потім – стежка до лазні. Там, здається, повно снігу.

Вони працювали мовчки, змагаючись, хто швидше прочистить свою частину. І, звісно, хтось мав почати перший.

– Пам’ятаєш, як ти тоді всипала мені сіль замість цукру в чай? – спитав він, не відводячи погляду від снігу.

– Пам’ятаєш, як ти приклеїв мені до спини записку "цілуй сюди"? – огризнулась вона.

– Це було весело.
– Для тебе. Я потім тиждень не могла нормально ходити школою.
– А я після солі тиждень не міг пити каву. Ми квити.

– Ми не квити, Сашко, – вона зупинилась. – Бо одне – це дурні витівки. А інше – коли ти змушуєш дівчину соромитись себе роками.

Він також поставив лопату.

– Ти серйозно?

– Цілком. Я думала, що це пройде. Але ні. Ти залишився в мені, як колючка. Усі твої "жарти" – вони боліли. Я не сміялась. Я ображалась. Але тоді ще не вміла захищатись.

Сашко мовчав. Сніг падав на його плечі, мов обтяження, і він, здається, вперше не знав, що сказати.

– Вибач, – нарешті мовив. Просто. Без усмішки.

– Так просто? – Ліза зітхнула. – Думаєш, я цього чекала?

– Ні, – він глянув на неї. – Думаю, ти взагалі не чекала нічого. І це найгірше. Що я в тобі залишився як… біль.

Вона дивилась на нього. Не ворога. Не знущальника. Просто хлопця, якому стало не по собі.

– Ти змінився, – тихо сказала вона.
– І ти. Але це не означає, що я забув, що був мудаком.

Він знову взяв лопату. Але тепер вже не з викликом, а з мовчазною рішучістю. Ліза підійшла ближче. Взяла свою.

– Дорогу до лазні?
– Разом, – сказав він.

Вони пішли поруч, лишаючи за собою дві рівні смуги у снігу.

Пізніше, коли повернулись додому з червоними щоками і руками, пахучими димом від дров, мама зустріла їх з усмішкою:

– Нарешті подорослішали?

– Тільки зовні, – відповіла Ліза, але вперше за довгий час – без отрути в голосі.

Сашко підморгнув. Вона не відвернулась.

Щось змінювалось.

Поки що повільно. Але змінювалось.