Розділ 1: Назад, додому

Хуртовина накривала місто мов ковдра, біла й мовчазна. Поки столиця жила у звичному передноворічному поспіху – натовпи в супермаркетах, миготіння вогнів на хмарочосах, божевільні знижки й сірі обличчя в метро – Ліза сиділа в майже порожньому потязі, загорнувшись у старий светр з оленями.

Їй було холодно, хоч у вагоні працювало опалення. Не фізично – емоційно. Цей рік видався виснажливим. Складна робота, токсичні стосунки, від яких вона втекла пів року тому, і втома, що накопичувалась, як сніг на гілках. Вона не мала планів на відпустку, але щось у грудях – інтуїція, чи, може, ностальгія – прошепотіло: поїдь додому.

Додому – це туди, де сосновий ліс за парканом, де вранці чути, як сніг падає з даху, де мама готує сирники не за рецептом, а "на око", і вони завжди ідеальні. Там, де тато топить піч з самого ранку, а брат Данило лається, бо не може знайти свої лижі.

Вона усміхнулась сама собі й подивилась у вікно. Там було видно лише біле – сніг і тіні дерев, які то з’являлися, то зникали. Потяг сповільнювався.

– Наступна зупинка – Ялинкове, – пролунало з динаміків.

Серце стиснулося.

Ліза ще не знала, що цей візит додому стане для неї початком зовсім іншої історії. І що під дахом, який вона називала безпечним, вже чекає той, кого вона й бачити не хотіла.

Двір засипаний по коліна. Машини в заметах, доріжки вже двічі прочищені, але сніг падає знову. Коли вона вийшла з таксі, на зустріч вибіг собака – старенький Річі, весь у снігу, але щасливий, як у дитинстві. За ним – мама в пуховику, тато в рукавицях, Данило з лопатою.

– Лізо! – Мама обіймає її міцно, довго. – Як же ти змінилася. Зовсім доросла стала!

– Я вже давно доросла, мам, – сміється вона, хоча в очах блищить тепло.
– У нас для тебе сюрприз! – каже тато.
– Сподіваюся, не ще один плед із оленями? – жартує вона.
– Гірше, – хмикає Данило і кидає на неї багатозначний погляд.

Ліза підозріло оглядається. Нікого стороннього не видно. Але коли вона переступає поріг будинку – тепло накриває її хвилею. У носі щипає від запаху кориці, хвойних гілок і свіжої випічки.

І тоді – голос.

– Ну привіт, столична. Не замерзла?

Вона різко повертається. В дверях до кухні стоїть він. Сашко.

Чорна футболка, яку він точно носить лише для того, щоб показати м’язи. Той самий нахабний погляд. І усмішка, від якої у неї з дитинства хотілося грюкнути дверима.

Вона спершу нічого не каже. Просто стоїть, мов вкопана.
– Що ТИ тут робиш? – нарешті питає вона з тією ж інтонацією, якою зазвичай говорять про мишу у кухні.
– Дороги замело, не чула новини? Машину не витягти.
– І ти вирішив окупувати наш дім?

Він посміхається.
– Данило запропонував. А твоя мама сказала, що гості на свята – це щастя. От і я – щастя.

Вона ледь не задихається від сарказму, що крутиться на язику. Але стримується.

Це її дім. Її свята. Вона витримала рік у офісі з менеджером-психопатом – і витримає кілька днів з Сашком.

Так вона думала. Але сніг мав інші плани.

Сашко знову зник у кухні, а Ліза залишилась в коридорі, як солдат після невдалого бою. Роздягнулась, скинула валізу, і перш ніж піти слідом, нахилилась до Річі, що крутився біля її ніг, і пошепки запитала:

– Ну що, старий, триматимемось разом?

Собака вилизав їй пальці. Добрий знак.

У кухні було тепло й затишно. Тато вже нарізав хліб, мама діставала варення, а Данило чомусь наполягав, щоб усі разом повечеряли просто зараз, хоч вона тільки приїхала. Ліза швидко зрозуміла – йому цікаво спостерігати за цирком, який розгорнеться між нею й Сашком.

– Яке щастя, що сніг залишив Сашка в нас, – усміхнулась мама. – Він допомагає з господарством, з дровами, навіть ялинку привіз.

– Ялинку? – Ліза примружилась. – А з чого це ти став таким господарським?

– З того, що я виріс, на відміну від деяких, – відповів він, не піднімаючи погляду від чашки.

Данило пирхнув від сміху, мама суворо глянула на них обох.

– Ніяких сварок, діти. Свята ж.

– Я не сварюся, я просто ставлю запитання, – сказала Ліза з притиском. – Як, наприклад, чому він вирішив принести ялинку сам. Хіба не тато завжди цим займався?

– Я – тато, а не ялинка, – озвався батько й підморгнув їй. – Але він приніс – висока, пишна. Стоїть у вітальні. Завтра будете прикрашати. Разом.

Разом.

Це слово застрягло у горлі, як кістка. Але вона кивнула. Що їй ще залишалось?

Наступного ранку вона прокинулась від запаху кави й ароматів ванілі. З кухні доносився сміх. Вона обмотала себе ковдрою й вийшла у вітальню. Сашко стояв біля ялинки у спортивках і футболці, тримав коробку з іграшками.

– Доброго ранку, Спляча Красуне. Ми з Річі вже почали, – вказав на пса, який гриз пластмасову сніжинку.

– Не ти тут головний, – пробурмотіла вона, потягуючись. – Вона – моя ялинка.

– Ага, звісно. Бо ти особисто вирубала її в лісі? Чи в дизайнерському салоні вибирала?

– Ні, я просто… – вона замовкла. – Забудь.

– Хей. – Його голос став м'якшим. – Хочеш – саму верхівку прикрась. Це ж почесна місія.

Він подав їй золотисту зірку. У неї завмерло серце. Це була та сама зірка, яку вони купили з татом, коли їй було десять. Вона зберігалась кожен рік, і тільки вона мала право її вішати.

– Ти згадав? – тихо спитала вона.

– Певно, так. Або просто хороша пам’ять.

Вона взяла зірку і, піднявшись на табурет, почала прикрашати верхівку. Він стояв поруч, притримував її за талію – “на всяк випадок”, як сказав. Вона ледве дихала.

Коли спустилася, між ними зависла тиша. Раптово – затишна.

– Добре трималась, – сказав він.
– Ти теж. Не впустив.
– Не звик упускати важливе.

Вона не знала, як на це відповісти. Тож просто відвернулась до коробки з іграшками.

– Ти зіпсував мені дитинство, – сказала вона зненацька, не озираючись.
– Знаю.