Розділ 13

— Дякую! — Ольга взяла протягнуту Климом паперову склянку і потягла носом, із задоволенням втягуючи солодкий аромат гарячого шоколаду.

— Шоколад сприяє виробленню ендорфінів, — сказав Клим, спираючись на корпус розкішного «Ламборгіні», — а вам треба підняти настрій.

Оля сиділа на задньому сидінні автомобіля, загорнута в плед, і пила гарячий шоколад. Аверіна відвезли до закритого госпіталя, лікарня наповнилась бійцями в камуфляжі та людьми у формі.

Савельєва Андрія Григоровича, як зрозуміла Оля з розмов, заарештували, але чи був він причетний до зникнення охоронців, доповідати їй, звичайно, ніхто й не подумав.

— Як добре, що ви встигли, Климе, — вона зіщулилася під пледом, — як справжній супермен: привели з собою і поліцію, і спецназ. Хіба що не літаєте.

— Чому ж не літаю, — усміхнувся Клим, — якраз навіть дуже літаю. Тільки не сам, а у гелікоптері. Але, повірте, різниця зрештою виходить незначна.

— У вас є гелікоптер? — вразилася Ольга.

— Не в мене, в Кості. Але він не тут. Впевнений, ви неодмінно на ньому політаєте.

Підійшов якийсь мужчина, вони перекинулись з Климом кількома фразами, з яких Оля зрозуміла, що двоє охоронців вирубили своїх напарників, а самі зникли. Тих двох знайшли в одній із підсобок зв'язаними.

Ольгу так і підмивало запитати, що таке одного разу спрацювало у Клима і з чого вирішив взяти приклад старший Аверін. Але те, що відбувалося після його слів, окрім повного непотребства охарактеризувати було складно. Ольга здогадувалася, що молодий Аверін навряд чи стане їй сповідатися. Тож і бентежити хлопця не стала.

— Сідайте, я відвезу вас додому, — Клим сів за кермо, але Оля встала і з жалем стягнула плед.

— Ні, я не поїду, у мене чергування.

— Яке чергування, Ольго Михайлівно? Вам треба прийти до тями.

— Я лікар, я маю відпрацювати зміну. А якщо зараз когось привезуть із вогнестрілом? Як ось вашого… дядька.

Клим насупився і забарабанив пальцями по керму.

— Так, ви маєте рацію, вибачте. Тільки пообіцяйте мені, що додому поїдете на таксі і якщо помітите щось підозріле, або когось, одразу дзвоніть мені.

Вони попрощалися досить тепло. Клим поїхав, а Оля попленталась до відділення.

Там уже гармидер завершився, силовики всіх опитали і поїхали. Тепер колеги сиділи притихлі та винувато поглядали на Ольгу. Першою набридло Світланці.

— Не могли на цього Аверіна під ранок замах влаштувати, — пробурчала вона сердито, — тільки пожерти сіли.

— І гінекологів підставили, — підтакнув Віталік, — тепер перед ними капець як незручно.

— Переживуть, — заспокоїла колег Ольга, — нічого нашим гінекологам не буде. У силовиків у всіх дружини, куди вони потім підуть? Тож повибачаються, і на цьому все закінчиться.

Колеги продовжили жваво обговорювати події, а вона сіла в куток дивана, підібгавши ноги, і заплющила очі. Знову і знову поринала в їх з Аверіним нескінченний поцілунок, який навіть залишаючись спогадом, висікав усередині шалені іскри.

— Не плач, моя люба, моя хоробра дівчинко! — сказав їй Костя, взявши за підборіддя, і знову почав цілувати.

Пронизливо і глибоко, до тремтіння в колінах і вібрацій усередині. А вона не могла зупинитися, особливо коли сили його таки залишили, і він упирався спочатку в стіл, а потім почав сповзати на підлогу. Якраз до ординаторської увірвався Клим, слідом завалилися спецназівці у повному обмундируванні.

І коли Костю відвозили теж ревла, не перестаючи. Тому що раптом відчула себе беззахисною дівчинкою. Її востаннє так називав лише батько, для решти вона була дорослою та сильною. Для колег, для сестри, для чоловіка — Богдан теж ніколи не казав, що вона його дівчинка.

А цей сказав. І поцілував. І прошепотів, що подзвонить чи напише, як тільки зможе. І минуло вже дві години, а він так і не передзвонив.