Розділ 12

Переконавшись в тому, що на вході у відділення охорони також немає, Ольга більше не роздумувала. Треба розбудити Аверіна. Відчуття тривоги розросталося і погрожувало вилитися в справжню паніку, тому вона поспішала.

Швидким кроком увійшла до палати і… Короткий ривок, спина вкарбувалась в стіну, Ольга тільки пискнула. А потім спіймала прямо в губи полегшене зітхання.

— Це ти… Що ти тут робиш вночі?

— Костю, — від страху підігнулися коліна, вона б упала, якби Аверін не підтримав, — кудись поділася твоя охорона.

— Знаю, — шепнув він цього разу на вухо, — я вже зателефонував Климу.

— Не Андрію Григоровичу? — перепитала здивовано.

— Ні, — Аверін продовжував утримувати, — охоронці — люди Савельєва. Де гарантія, що це не він відкликав їх?

— Що ж робити, Костю? — її трясло, і він це відчув.

— Допоможи мені сховатись, Олю. Часу в нас зовсім мало, вони вже мають бути тут.

Хто «вони», Ольга вирішила не питати. Зрозуміло, що не «наші».

— Ходімо, — вона повела його за собою, — для початку тебе треба переодягнути.

Визирнула в коридор — нікого. Потягла слідом Аверіна, намагаючись не дивитися на його голі груди із наліпкою з марлі. В ординаторській кинулася до шафи і дістала хірургічний костюм Олексія.

Аверін був вищим і кремезнішим, але й костюми шилися не в обліпку. Він швидко одягнувся, Ольга натягнула йому на голову хірургічну шапку і завмерла. З коридору долинули кроки, Костя притягнув її до себе і теж прислухався.

Двері вони замкнули, але що той хисткий замок! Кроки лунко лунали по всьому коридору — «вони» пройшли до палати — а потім стали чутні зовсім близько. Аверін штовхнув Ольгу до столу.

— Олю, — зашепотів він їй у вухо, — Оленько, допоможи, мила. Давай уявимо, як у нас все це буде, ну? Має спрацювати, у Клима ж спрацювало.

Остання фраза явно призначалась не їй, а Всесвіту. Аверін схилився над Олею, глибоко дихаючи, і натиснув на стіл. Стіл рипнув, Аверін застогнав — дуже натурально, до речі, — а потім прошипів їй на вухо:

— Ну що ж ти, чи тобі не шкода своєї праці? Адже вони не милуватися мною прийшли, Олю!

Вона злякано ойкнула. З невеликою натяжкою могло зійти за чуттєвий схлип. Аверін хитнув головою, а потім підхопив її під стегно, посадив на стіл і вп'явся в губи.

Це було схоже на божевілля. Він штовхав рукою стіл, продовжуючи одними губами вибивати з неї звуки, гідні послужити цілком пристойним озвученням фільму для дорослих. Друга рука міцно утримувала її за стегно, а сам він утискався зверху, видаючи глухі стони.

— В ординаторській хтось чпокається, — почулося з-за дверей тихе, — зовсім озвіріли ці айболіти. А якщо хтось помре, поки вони тут кохаються?

— Дай но я подивлюсь, — відповів невидимий співрозмовник, і Ольга почула клацання замка.

Від переляку притиснулася до Аверіна сильніше, обхопивши його ногами, і зраділа, що цього разу не стала висьорбуватись, послухала розумного чоловіка і одягла панчохи.

Видала стогін із хрипотою на видиху та з вібрацією. Гарний такий стогін, майже схожий на справжній. Крізь напівприкриті повіки побачила чуже обличчя, що виринуло в дверях, і почала з ентузіазмом рухатися.

— Бісове лайно, — вилаявся візитер і вдарив дверима зовні.

Кроки віддалилися, вони завмерли обоє, дихаючи один одному в губи, а потім Аверін процідив крізь зуби:

— Так, Олю. Бісове лайно! Я майже зафіналив.

Тоді вона обхопила його шию і беззвучно заплакала.