Розділ 8

Сьогодні на зміну Ольга прийшла у колготках. Дорогою купила ще кілька упаковок, демонстративно поклала їх у ящик робочого столу, а ще твердо пообіцяла собі, що жоден навіть найнахабніший і самовдоволений тип не посміє це перевірити.

На обхід збиралася як на війну, був би бронежилет, і його вдягла б. Йшла коридором, ще раз згадуючи і мало не промовляючи вголос заздалегідь заготовлені фрази. Різні, на всякі випадки життя.

Ось, наприклад, якщо він ще раз назве її своєю жінкою. Або почне говорити про їхній перший секс. Або знову полізе під халат. На кожен такий випадок у Ольги була заготовка, вона тепер кожну вільну хвилину складала довгі красномовні монологи і промовляла їх перед Аверіним, який захоплено дивився на неї. Подумки, ясна річ.

Найнеприємнішим було те, що Ользі дуже хотілося, щоб він так її назвав. Або поліз. А їх першим сексом вона сьогодні з ним пів ночі займалась, добре, хоч уві сні.

Ольга почервоніла та зупинилася. Так не піде, куди подівся весь її професіоналізм? Зрештою, Аверін насамперед пацієнт, а вже потім вродливий дорослий мужчина, який всіляко її клеїть.

Саме дорослий. Напевно, це якраз їй у ньому й подобалося — він поводився з Ольгою так, ніби вона маленька безпорадна дівчинка, яку треба пильнувати і доглядати. Ольга вже й забула, коли її доглядали. З Богданом у них були рівні, як тепер кажуть, партнерські відносини, і її це влаштовувало. Хіба що батьки, поки були живі.

Під серцем закололо, і вона постаралась перейти на щось інше. Точніше, на когось. Хто їй шалено подобався, і справа була не лише в шести рівних кубиках преса. Ользі подобалося, як Аверін розмовляє, як дивиться, подобався тембр його голосу — бархатистий, з хрипотою, ніби він не говорить, а муркотить.

До речі, матюкався він зовсім по-іншому — соковито та зі смаком. А коли спілкувався зі Славським, у голосі взагалі ясно звучали сталеві нотки — це коли він доводив, що має унікальні здібності регенерації.

— Олю, ти чого посеред коридору стирчиш? — окликнув її знайомий голос.

Ольга струснула головою і очманіло подивилася на здивовану Світлану. Оце так! Вона справді стовбичить посеред коридору, замріяно закинувши голову. Який жах! Тим часом колега уважно розглядала стелю.

— Що ти побачила?

— Та дивлюся, яка стеля у нас, — Ольга схаменулась і надала суворого вигляду, — не хірургічне відділення, а бомжатник. Вже пофарбували б.

— Так фарбували ж минулого літа, Олю! — розгублено долинуло слідом, але вона рішуче вирушила у бік автоматників.

Треба терміново брати себе в руки! Вона хірург, і верхом безвідповідальності з її боку є закохатися в пацієнта, який...

Ольга знову зупинилася і безпомічно притулила долоні до щоки. Історії хвороби були надійно стиснуті під пахвою.

Закохатися? Вона що, закохалася в Аверіна? Та бути цього не може! Вона не закохувалась уже років сім, саме в цьому її і звинуватив Богдан, коли виправдовував свою зраду: «Ти мене ніколи не любила!»

А їй і заперечити не було чим.

Двері палати, яка охоронялася, відчинились, звідти вийшов мужчина і попрямував у бік Ольги. Вона підвела очі і остовпіла, не в силах видати жодного звуку, бо прямо на неї коридором йшов Аверін.

«Він що, справді регенерувався???»