Розділ 3

З операційної Ольга вийшла на здерев'янілих ногах, які зовсім відмовлялися тримати свою господиню. Операція виявилася важкою — внутрішніх розривів було вкрай багато, вона вперто зшивала їх, але більше лякала кров — її було дуже багато навіть для такого великого і сильного мужчини.

Наче вона вся вилилася з нього — неприродньо-бліде в порівнянні з засмаглим торсом обличчя ненабагато відрізнялося від білизни операційних стін. У якийсь момент Ользі здалося, що вона не справляється, кинутий оком погляд на прилади зафіксував неприпустимо низькі показники.

Чомусь було нестерпно прийняти те, що таке досконале тіло раптом перестане функціонувати. Захотілося схопити його за плечі і струснути, сказати, щоб не смів, щоб розплющив очі, відпустив якийсь скнарий жарт або хоча б матюкнувся.

«Допоможи мені, послухай, не вмирай, як тебе там… Зберися, я стараюсь, але без твоєї допомоги мені важко. Такі як ти не повинні вмирати, ти надто вродливий мужчина. Захоти жити, будь ласка… І клянуся, я одягну ці бісові панчохи на перший же обхід!»

Вона навіть зуби зчепила, щоб не почати промовляти це вголос, хоча дуже хотілося не те що говорити, а кричати. І він почув, допоміг.

Ольга, навіть стоячи в душі, бачила перед собою екран монітора, на якому майже суцільна лінія раптом змінилася розкресленими блискавками, які малювало биття ожившого серця.

Кров у нього вливали літрами. Ольга не знала, чи має цей мужчина дружину, дітей — вона навіть імені його не знала. Просто з незрозумілою пекельною впертістю орудувала хірургічною голкою, ніби не шви накладала, а намертво пришивала до розкішного тіла його вітряну душу, яка все намагалась вислизнути з-під пальців.

Останні стібки виконувала в напівзомбічному стані і вкотре раділа, що звичні рухи відточені до автоматизму. Затягнула вузлики і знову відсторонено похвалила себе за ідеально виконану роботу — тканини не перетягнуті, щоб не почався некроз, необхідна щільність забезпечена.

Душ, як завжди, допоміг якщо не спустошеній голові, то не менш вихолощеному тілу. І в ординаторську Ольга повернулася набагато менше підходящою для зйомок чергового «зомбі апокаліпсису». Нехай Голлівуд і на цей раз обійдеться без неї.

— Молодець, Олечко, витягла мужика з того світу! — їхній «бригадний» анестезіолог Віталік Шевригін уже влігся на диван в ординаторській, склавши ноги на присунутий стілець.

Віталік був на зріст під два метри і як не намагався здаватися компактнішим, скрізь містився насилу. Його вічно приймали якщо не за спортсмена, то за бандита, що було не дивно, звертаючи увагу на кремезну фігуру та пудові кулаки. А ось його тонка душевна організація якраз усіх незмінно дивувала, і це дуже засмучувало її власника. Шевригін заклично махнув у бік другого дивана.

— Падай!

Але Ольга героїчно пройшла повз і сіла за стіл — історія хвороби прооперованого пораненого лежала першою. Зацікавлено ковзнула очима — Аверін Костянтин Маркович. Значить, Костянтин. Костя…

І далі здивовано хмикнула — сорок два роки? Не те щоб їй у її двадцять дев'ять ті, кому за сорок здавались старовинними реліктами, ні. Але якщо порівняти того ж завідувача відділення Славського з Аверіним, то Костянтин Маркович зі своїм пресом виглядав щонайменше років на десять молодше.

Ммм, який там прес… Без жодної краплі жиру, розділений сухожильними перемичками на шість рівних частин…

«Ольго Михайлівно, це пацієнт!!! З вогнестрілом!!!»

Славському лише сорок чотири, але він уже відростив солідний пивний животик і починав потроху лисіти. А ось темне густе волосся Аверіна навряд чи дозволяло дати йому більше тридцяти семи - тридцяти восьми. Ще й руки, розкреслені венами, як канатами…

Раптом згадалось, як одна з цих рук повзла по її нозі, і Ольга схилилася нижче над столом, щоб Віталік не помітив, як вона почервоніла. Продовжувала вчитуватися в історію хвороби, а букви тим часом бездумно стрибали перед очима, мов м'ячики для пінг-понгу.

Якщо вам подобається історія, ставте зірочку. Мені буде приємно це взнати)))