Розділ 2

Вже стоячи біля операційного столу, Оля скривилася — знайшла про кого думати в такий відповідальний момент! Про колишнього чоловіка!

Вогнестріл справді виявився досить серйозним. Взагалі то він повинен був призвести до смерті, але, схоже, Янгол-Охоронець дістався пацієнту дуже спритним і вчасно змінив траєкторію кулі.

Тепер на неї чекає велика робота — витягти кулю, по можливості залатати й заштопати пошкоджені внутрішні органи, а потім повернути пацієнта назад Янголу-Охоронцю. Оживляти когось було вже не в її компетенції.

Про що це вона? Ах так, про красу. Краса, яку Ольга зараз спостерігала, була ідеальною. Пацієнт уже вгамувався і навіть став схожим на тяжко пораненого — як мінімум проявилась належна блідість.

Його перенесли на операційний стіл, і зараз він лежав, знеможено закинувши голову і заплющивши очі. Значить, у передопераційній буйствував, зібравши останні сили?

Ольга задумливо розглядала чоловіка, що лежав перед нею. І де вони такі беруться? Не просто вродливий, а диявольськи вродливий. Чорні врозліт брови, чітко промальована лінія вилиць, губи припухлі, але при цьому теж ніби намальовані. І добра триденна щетина.

 Раптом захотілося провести по щоці долонею і відчути, як приємно поколює шкіру. Навіть руку піднесла, добре, що вчасно схаменулась.

Несподівано уявила, як це, якщо підборіддя з такою щетиною прослизне по спині, мимохідь виплітаючи губами ланцюжок із поцілунків, і по тій же спині кинулась череда мурашок.

«А все тому, що мужчини у тебе, Ольго Михайлівно, не було вже майже півроку». Позорище. І то була чиста правда.

Мужчина на операційному столі безперечно викликав непотрібні асоціації. Чи то він сам, чи то його оголений торс. М'язи, схожі на мотузки, обплітали смугляве, засмагле тіло, і рана, яка розривала грудну клітку, виглядала так неприродно, ніби червоною фарбою наляпали на сторінку підручника з анатомії.

Раптом чоловік опустив руку вниз, а потім розплющив очі, і Ольга відчула у себе на стегні тверду долоню. Звичайно, вона була надійно упакована в хірургічний костюм, але все одно, цей дотик шокував. Та що там, її ніби обпалило через тканину штанів. Чоловік подивився каламутним поглядом, зненацька куточок його уст сіпнувся, а потім криво поповз угору.

— Ти там не в панчохах? — пролунав сиплий шепіт, й Ольга ледве стрималась, щоб не відстрибнути від столу. Швидко озирнулась, чи звернув хтось увагу? Але всі були зайняті підготовкою, анестезіолог вже відміряв необхідну кількість препарату. — Як же ти мене рятуватимеш без панчіх?

— Вам не слід розмовляти, — якомога холодніше сказала вона, усуваючись від руки, яка повзла вгору і майже дісталася критичної точки. Він що, досі не прив'язаний?

Ольга не могла не захопитися такою наполегливістю. Точніше, нахабством. І це маючи всі шанси будь-якої миті відбути у вічність!

Раптом подумалось, що дуже цікаво, який він, коли сповнений життєвих сил та енергії, якщо в передбаннику операційної так блискав очима! Довелось навіть обсмикнути себе і вилаяти за непрофесіоналізм. Краще вишколювати колег з хірургічної бригади.

— Чому пацієнт не зафіксований на операційному столі? — Запитала Ольга асистента незадоволеним тоном.

Вона справді була незадоволена — кому приємно, коли перед відповідальною операцією тобі лізуть під умовну спідницю, хай навіть це буде такий писаний красень?

— Тому що я обматюкав того хлопця, який намагався мене прив'язати, — із заплющеними очима відповів замість колеги поранений і додав напівпошепки: — Потерпи, потім ти сама мене прив'яжеш…

І Ольга зраділа, що маска закриває обличчя, а шапочка — голову, бо одразу ж почервоніла від вух до коріння волосся, коли до неї дійшов зміст сказаного.

— Добре зафіксований пацієнт анестезії не потребує, — підморгнув Ользі анестезіолог Шевригін і вп'явся голкою в увиту венами руку, а вона несвідомо відвела очі.

— Щоб без панчіх до мене навіть не підходила, — прошелестів раптом цей нестерпний вродливий мужчина… Стоп. Пацієнт з вогнестрільним пораненням.

Ні, не так! Пацієнт! З вогнестрілом! Ось, тепер набагато краще.

Тим часом поранений плавно поринав у медикаментозний сон. Руки та ноги чоловіка — нарешті! — були надійно зафіксовані ременями на поверхні операційного столу. І, вже приступивши до роботи, Ольга спіймала себе на тому, що намагається згадати, чи лежить у шафі куплена сто років тому пара панчіх з ажурними резинками.