Глава 17

Оля
Надворі вже вечір, а операція лише щойно закінчилася. Я просто не тямлю себе від внутрішнього болю, Артем дуже постраждав і впав у кому. Він узяв на себе майже весь удар і тим самим врятував життя Леї та її малечі. Якби не мій брат, вони б загинули на місці. Бачу як в кінці коридору видніється знайомий силует. Так, це наближається Марк.
— Олю... Я, я не знаю, що тобі сказати. Вибач,— підходить він і тихо промовляє, а я не можу зрозуміти за що вибачається.
— За що, Марку? Я не розумію.
— Я злякався. Розумієш? Злякався. Артем кинувся на допомогу жінці, а я просто стояв осторонь, завмер на місці. Цей юнак ризикнув своїм життям і прекрасно розумів, чим це закінчиться. Я просто боягуз і нікчема. 
У ці слова я вдумувалась і не могла нічого відповісти. З одного боку, Марк повівся справді як не чоловік, а з іншого — ну всяке буває. Він ж не супергерой, щоб отак допомагати кожному і всюди. От чесно, не знаю, що маю відповісти. Краще промовчу. Між нами панувала мертва тиша хвилин зо п'ять. Та першим заговорив Марк.
— Олечко, якщо тобі буде щось потрібно, дзвони. Я на роботу, бо телефонував батько — пацієнтів трохи назбиралося, хоча і Новий рік.
— Так, добре,— кивнула я, а у самої всередині вирував ураган і вивергався вулкан водночас. Як Марк може кинути мене у такий момент, коли потребую його допомоги і підтримки? Сльози лилися градом і від жалю до Артема і до самої себе. І хто б міг подумати, що ось прямо тут в такий ну зовсім невідповідний момент я зустріну... шефа? Його міцне тіло просто врізається у мене. А він тут що робить? Ей, Соколова, ти геть дурна? Кого рятував твій брат з-під коліс? Здається, мені треба відпочити.Олександр запитує про брата, а я і далі не можу стриматися та реву ніби Артем вже помер. Напевно, шеф так і подумав, бо мій вигляд тоді був не з найкращих, хоча це не лише через брата — руку доклав і Марк, як би боляче й дивакувато це не звучало. 
Олександр запитує про стан брата, але нічого до пуття відповісти не можу. Чорт! Чому саме у такі моменти всі близькі люди кудись діваються, а залишаються такі як бос. А мені так необхідно "вилити" душу, розповісти, що ж коїться у серці. І що, робити це прямо тут, перед ним? Та біс з тим всім, мені конче потрібна допомога і байдуже, що зараз буду говорити. Головне — буду вислухана і підтримана, принаймні сподіваюся, ну не черства ж він таки людина!
— Розумієте, Олександре Сергійовичу...
— Олександр, просто Олександр або Саша. Досить цього офіціозу — не час і не місце, — говорить він, чим і приводить мене у легкий, але приємний шок.
— Добре, Сашо,— невпевнено говорю, але продовжую розповідь,— як ви знаєте, мій брат потрапив у аварію разом з вашою нареченою, його прооперували. І тут запанувала німа тиша. 
— Що далі? — тихо запитує Саша.
— А далі... лікар сказав, що він у комі — надто вже сильний удар. Ніхто не знає скільки він так пролежить, але лікарі знають одне — як тільки він отямиться, потрібна негайна операція головного мозку. 
— Ну треба ж... Лея... також... вона у комі, — говорить, — і лікарі кажуть те саме. Мені залишається лише молитися і чекати. Чекати дива. Хоча одне диво у мене вже є і це донечка. Я назвав її Вікторією — це означає переможниця. Ця крихітка за  ці кілька годин вже стільки всього пережила. 
Він як на льоту все розповідає мені і здалося чи у його глибоких очах вдалося віднайти краплину жалю і співчуття до мого брата.
— Сашо, а як там зараз твоя дівчинка? — я запитала невпевнено, зате серйозно. Насправді доля цієї малечі мене справді дуже хвилювала. Що би там не було, але ця крихітка має відчути турботу і свою потрібність.
— Лікарі сказали, що все минулося, але впустили до неї лише на кілька хвилин. Та і це добре. Я навіть встиг зробити кілька знімків, — так щиро і невимушено сміється він.
— Я можу здатися дивною і наполегливою, але чи не міг би ти показати мені ці фото?
Так, мені не байдужа доля Вікторії, бо знаю як це — не відчувати батьківської любові. Олександр дістає телефон і я починаю гортати фото, на які дивлюся із таким вогником в очах.
— Яка чарівна дівчинка. Знаєш, одне сказати можу точно — їй дуже пощастило мати такого тата, — я не знаю як це сказала, просто випалила ці слова в одну секунду, сама не зрозумівши як. Просто сказала, те що було на серці і те, що відчувала. Ось і все. Моя думка про шефа змінилася в ті хвилини, коли ми розмовляли, визнаю. Не такий він вже і гад, як здається. А те, що було між нами колись, так і залишиться в минулому — кожен має право оступитися. Ні в якому разі не потрібно за нагоди нагадувати про помилки минулого, його вже немає й не буде ніколи. Все. Крапка.
— Дякую. Мені здається, що вона схожа на мене. Такий же носик, губки, оченятка...

Ми з Сашею навіть не помітили як швидко минає час. Таке відчуття, що знаємо один одного вічність. Отак, сидячи на підлозі, провели близько години. Та тут звідки не візьмись просто кулею з реанімаційної палати летить лікар і крокує просто до нас. 
— Олександре Сергійовичу, мені треба з вами поговорити. Прошу, ходімо за мною.                                     
 — Ні, говоріть тут і зараз. І швидше, бо я хочу піти навідатися до Леї. Сподіваюсь, врешті-решт, зможу це зробити.  
— Саме про це і хотів поговорити. Не знаю як сказати, але... ми не змогли врятувати вашу наречену. Нам шкода. Крововилив у мозок, вона померла, так і не вийшовши з коми. Прийміть мої співчуття, — ці слова прозвучали як вирок. На мене переляканими очима дивився Саша, а я не могла і слова сказати. 

 Олександр
Леї тепер немає, у моєї дівчинки не буде мами. Серце обливалося кров'ю.
— Лікарю, — ледве говорю, — я можу її побачити?
— Думаю, зараз не варто. Там зараз батьки померлої, вони якраз чергували біля дверей її палати і тому... Словом, ви все самі розумієте. Звісно, забороняти не маю права, та все ж... Прошу, дослухайтеся. Медсестра покличе вас. 
— Сашо, прийми мої співчуття. Мені справді шкода, — каже Оля, але я майже і не чув її слів. В моїй голові зараз таке коїться, що не дай Бог нікому такого.
— Мені треба до доньки. Зараз же. Негайно. І нехай тільки спробують не впустити — рознесу клініку на всі чотири сторони.
— Я... з тобою. Можна?
— Можна.
Я стояв над донькою і молився, щоби вона жила. Тепер у мене нікого немає крім неї і батька. Я розповідав Вікторії про її маму, що вона тепер житиме на небесах, але янголом прилітатиме до нас і оберігатиме. Боже, вона ж померла і навіть не бачила донечки, цього прекрасного янголятка, яке зараз теж бореться за право жити у цьому жорстокому світі.                                                                             
  — У нас все буде добре, доню, ти ростимеш справжньою красунею, розумною дівчинкою, принцесою і найпрекраснішою та найулюбленішою донечкою на світі. Обіцяю тобі, рідна. Ти головне не покидай мене, маленька, чуєш? Не покидай. Не залишай мене самого наодинці з цим болем, — за плечима я почув чиїсь всхлипи. Оля, плакала Оля. Навіть і забув, що вона попросилася зі мною. Тепер вже і вона почала щось говорити до доньки.                                                                                                                      
— Яка ж ти крихітна, сонечко. Тримайся, тільки тримайся, все буде добре, — і тут вона звернулася до мене, — ці оченята вже ніколи не побачуть мами, ручки не пригорнуть її до себе. Сашо, пообіцяй мені, дай слово, що будеш найкращим батьком, ваша донечка заслуговує це.                                                   
— Обіцяю, — відповів, а сам був розчулений до глибини душі. Оля так ніжно говорила до Віки, ніби це її дитина. Надто боляче. Потім ми просто стояли, допоки не прийшов лікар, не нагримав на нас і не змусив покинути дитячу реанімацію. Та як тільки ми вийшли, я побачив заплаканих батьків Леї.     
— Вибачте, — все, що зміг промовити у цю секунду.         
— Ти не винен, синку, така її значить доля і вочевидь наша, — говорить заплакана Варвара Віталіївна, — прошу, молю, дозволь бачитися з онучкою. Вона єдина наша кровинка. Благаю, не відбирай частинку нашої доньки, ми цього просто не зможемо пережити, — вже збирається стати на коліна жінка.                  
 — Припиніть, я не збираюся забороняти вам спілкуватися з онукою. Ви її рідні бабуся та дідусь, я просто не маю права так зробити. Повірте, все буде добре. 
Зараз головне аби з нашою крихіткою все було добре. Я... я назвав її Вікторією, Вікусею.                                                                                                         
— Дякую тобі, — ледве промовив батько Леї і вони пішли. Я ще довго дивився услід тим людям, яких, здавалося, вже нічого не тримає на цьому світі, крім онуки.