Олександр
Цей біль... Він пронизує мене, ранить. Коли я дивився на таке знесилене обличчя Леї, серце просто розривалося на шматки. Розумів, що це кінець. Наша дитина... Це ж лише сьомий місяць... Що буде з нашою дівчинкою? А Лея, що буде з нею? Мене повернув до свідомості голос лікаря.
— Ви хто потерпілій?
— Я... На.. Ре... Наречений, — ледве вимовляю, язик ніби прикипів.
— Тоді їдьмо, не можна гаяти ні хвилини.
Я як на автоматі сідав у "Швидку" і весь час тримав руку Леї. Моя дівчинка, ти сильна, ти зможеш, ти видряпаєшся. І ти, і наше маля. Я плакав. Здавалося, навіть звук цієї сирени не приглушував моїх сліз. Лікарі рятували моїх дівчаток, а я не міг опанувати себе. Що буде як ми втратимо свою дитину? Як це переживе Лея? Навіть і не хочу думати. А як я втрачу їх обох? Не переживу, не зможу. Весь час, поки ми їхали у клініку, я молився. Щиро просив Бога про допомогу, нехай збереже життя моїх дівчаток.
Коли вже були на місці, ноги стали ватяні і я не міг навіть ступити крок. Це кінець. Кінець всьому. Все те, про що мріяв, до чого я прагнув — усе обірвалося в одну мить. Так, це кінець. Кінець... кінець моїм мріям і сподіванням. Залишається лише вірити і молитися. А я вірю, вірю і молюся. Іншого виходу немає. Десь там лікарі рятують Лею і мою донечку, мені потрібно йти, я там потрібен...
Лікарня зустрічає прохолодою. Ті білі стіни так і навіюють негатив і сум. Я знаю, що десь там лежить Лея й лікарі борються за її життя і життя нашої дитини. Мої ноги ніби прикувалися до підлоги, дуже важко зробити хоча б крок. Та, вирішивши зібрати усю волю в кулак, набираю повітря і йду на пост медсестри.
— Здрастуйте, до вас нещодавно привезли дівчину вагітну після аварії. Скажіть, що з нею і чи можна її побачити?, — питаю я, а в самого серце у п'яти падає. Так боюсь почути не ті слова, що хочу.
— Лея Грановська?
— Т... Тааак, — у моєму голосі відчувається тремтіння. Щось не сподобався тон цієї медсестри.
— Пацієнтці зараз роблять операцію, ви можете зачекати біля операційної, лікар вийде і все повідомить.
— А... — вже хотів було розкрити рота, як чергова медсестра перебиває. — Вам прямо по коридору і праворуч. Там довгий коридор і писатиме "Операційний блок", зачекаєте біля дверей.
— Дякую, — все, що можу з себе видушити. Вона співчутливо киває у відповідь, ніби чогось не договорює або щось вже сталося, а казати не хоче.
Здавалося, ці коридори не мають кінця-краю. Та коли нарешті дійшов до так званої точки призначення, мене почали душити сльози. А що, як мої дівчатка не виживуть?
Тим часом в операційній
— Лікарю, все готово. Можемо розпочинати.
— Анестезіолог готовий?
— Так, починаю вводити наркоз.
— Добре. Я готовий. Скальпель. Роблю надріз...
В операційній панувала напружена атмосфера. Всі медпрацівники гадали: виживе чи ні? Вдасться врятувати дитину чи не вдасться? Лікарі вирішили все-таки поборотися за життя обох і дійшли висновку, що на такому терміні вже можна зробити кесарів розтин. Дасть Бог, все буде добре. Лікар робить надріз і дістає крихітну дівчинку, яку одразу ж відносять у дитячу реанімацію неонатологи. Здавалось б, це крихітне тільце так і поміститься в долоню.
— Так, далі черга за мамою. Тримайся, дівчинко. Ти мусиш жити заради доньки. Головне тримайся і дай нам шанс врятувати тебе. Тримайся, — промовляє лікар і йому на зміну приходять двоє інших. Це хірурги, які боротимуться за життя Леї.
Тим часом лікар виходить до Саші та повідомляє, що з дитиною все добре, хоча її стан можна назвати критичним. Народитися на сьомому місяці вагітності та ще й без підготовки для дитини — справа з не легких.
Олександр
Вже дві години триває операція Леї, а я не знаходжу собі місця. Тішить одне — наша крихітка вижила і це головне. Прошу лікаря хоча б хвилинку подивитися на неї, на що отримую негативну відповідь. Але ні, Ярові так просто не здаються. Запихаю у кишеню кілька сотень доларів і ось вже за кілька хвилин побачу нашу маленьку донечку. Серце без упину калатає, можна сказати вистрибує з грудей, коли я, зайшовши у дитячу реанімацію, бачу свою донечку. От тепер вже не здатен стримати свої емоції і сльози градом полилися з моїх очей.
Донечка лежала в кувезі під апаратом штучної вентиляції легень та із купою трубок. Моя бідолашна. Тільки-тільки народилася, а на твою долю випало вже стільки випробувань. І тут винен я, я і тільки я. Ще пів року тому я був затятим жінконенависником і навіть близько не хотів думати про дітей і сім'ю. Може, це розплата?
В цей момент, здається, я згадав усі молитви і просив за Лею й донечку. За те, щоб вони вижили, а решта все неважливо. До біса роботу, до біса все.
Я почав говорити з крихіткою.
— Моя маленька, моє сонечко. У нас все буде добре, обов'язково буде. Як тільки ви станете з мамою на ноги, усе зміниться, обіцяю. Ви будете найщасливішими дівчатками. Моїми дівчатками, — говорю з такою ніжністю, щоб донечка відчувала, що я поряд. Здається, вона усміхнулася. Та ні, справді здалося. Я зараз у такому стані, що будь-що привидиться.
В цю хвилину заходить лікар-неонатолог і розповідає про стан дитини.
— Олександре Сергійовичу, я сподіваюсь, ви розумієте усю серйозність цієї ситуації. Приховувати не буду, дитина у важкому стані, самі розумієте. Зі свого боку ми робимо усе можливе і неможливе, Але ви зі свого теж маєте щось робити.
— Так, я вас розумію. Потрібні якісь ліки чи може ще щось?
— Ліки, звісно, потрібні, список я складу, але зараз не про це. Дівчинка має відчувати батьківське тепло і турботу, має відчувати себе потрібною. Хоча вона крихітна, але повірте, зараз відчуває все, як хороше, так і погане.
— Я вас зрозумів лікарю, зроблю все, що від мене залежить.
— От і добре. До речі, дитину треба записати. Яке її ім'я?
І тут я замислився. Ну прізвище, звісно, моє — Ярова. А ім'я? Його треба обрати разом з Леєю. Проте.... Струм пройшовся моїм тілом.
— Здається, я знаю, яке ім'я обрати. Вікторія. Нехай буде Вікторія. Наша переможниця, наша сильна дівчинка.
— Тоді я так і за...
Лікарка не встигла договорити, як апарат над моєю Вікусею почав голосно пищати. Що це в біса відбувається? Лікарі почали бігати зі швидкістю кулі, а мене виставили за двері — вони знову борються за життя маленької. Все, що я зміг розчути у цей момент за дверима: "Зупинка серця"...