Глава 11

Заспокоївши дівчину, я вирушаю додому, щоб поговорити з батьком. Хай би які образи з минулого тримали мене трохи осторонь від нього, він мій батько, якого люблю всім серцем, хоча і не завжди можу зрозуміти. У мене є своя квартира, і не одна. Батько живе у будинку, де жили колись ми всією сім'єю. Інколи буває так, що заїжджаю до нього у гості, інколи залишаюся на ніч, але перед тим завжди попереджую. Та цей раптовий візит занепокоїв батька. 
— Синку, щось сталося? Все добре? — з жалем і переляканими очима запитав тато.
— Тату, мені треба тобі щось сказати... І порадитися. Ти ж пам'ятаєш Лею?
— Ну звісно, що пам'ятаю. Це твоя подруга дитинства, підтримка у важкі хвилини. А що з нею? Не дай Боже, сталося щось?
—  Вона вагітна. Від мене. Скоро у нас з'явиться малюк, — ці слова я мав би проговорити у широкій посмішці, а натомість лише знизав плечима. Думаю, батько одразу помітив це, що і насторожило його.
— Сашку, я дуже радий і вітаю вас. Але не бачу радості в твоїх очах.
— Та ні, я радий. Скоро у мене буде син чи донька, яким буду присвячувати весь свій вільний час. Буду стіною, за якою не прошмигне ні одна крапля смутку. Але тату, не кохаю я Лею. Так, ми з дитинства разом. Так, ми розуміємо один одного з пів слова, підтримуємо у скрутні часи. Так, вона часто витягувала мене із депресивного стану. Проте крім вдячності нічого не відчуваю до неї. Це відданий друг, та аж ніяк не кохана жінка, з якою готовий прожити все життя.

Мій батько сидів і дивився здивованими очима. Я відчував, що він розуміє мене, точніше те, що коїться у мене на душі.
— Сашо, синку мій, — промовив до мене лагідним голосом, — я розумію як тобі зараз важко. Ти можеш, звісно, кинути Лею і далі шукати втіхи, а дитині час від часу допомагати, але згадай себе на місці майбутньої дитини. Ти у ранньому віці втратив матір, а твоя дитина з народження не матиме батька. Хіба ти зможеш спокійно жити?
— Ні, тату. Не бути цьому, — ледь чутно промовляю, а на очі навертаються сльози. Тато правий, я не можу допустити такого.
— Отож — бо, — продовжує. — У тебе є совість і людяність, а отже ти все зробиш правильно — совісно і по-людськи.
Тоді я міцно обійняв рідну своєму серцю людину, він казав мені істинну правду. Такої щирої і душевної розмови давно у нас не було. Вирішено остаточно — ми одружимось і я буду найкращим батьком на світі, чого б це мені не коштувало.

Оля
Доволі швидко йде час... Здається, ще вчора я вперше зустріла Марка. Не знаю чому, але він постійно в моїх думках, і це, чорт забирай, так незвично. Вперше  відчуваю щось подібне до чоловіка. Таке щось терпке і неземне. Це мені подобається. Дуже подобається. Аж занадто. Ці почуття, думки ніяк не покидають. Кожен раз, коли я думаю про цю людину — радію, коли бачу його — посміхаюсь. У животі кружляють метелики, а в голові просто паморочиться від щастя. Головне те, що тепер я здатна щиро посміхатися як ніколи. Ніякого фальшу. Я дійсно щаслива.  Важко було усвідомити, що до цієї людини у мене куди сильніші почуття, аніж могла собі уявляти. Марк робить мене надзвичайно щасливою просто тому, що він є, ходить по цій землі і дарує терпкі почуття ніжності. Коли мої очі зустрічаються з його прониклим поглядом, у мене складається таке відчуття, ніби стадо слонів пробіглося по моїй шкірі. І це без перебільшення. Я звісно здогадуюсь, що це за почуття, проте не впевнена що це було саме воно — кохання. Раніше ж такого ніколи не відчувала. Варто визнати, це відчуття дуже  сподобалося. Та точніше сказати — Марк сподобався мені... І навіть не так, здається, я закохуюсь, якщо ще досі звісно не закохалася. Але... От є одне але... Чи подобаюсь йому я? Чи відчуває він те ж саме почуття до мене? Чи це просто почуття жалості? 
Пауло Коельо, якого просто обожнюю та із захопленням читаю нові твори, сказав:

"Любов — не в іншому, а в нас самих, і ми самі її в собі пробуджуємо. А ось для того, щоб її пробудити, і потрібен хтось інший. Всесвіт знаходить сенс лише в тому випадку, якщо нам є з ким поділитися нашими почуттями."

Думаю, аж тепер я зрозуміла сенс цих слів і те, що він хотів донести ними. Навіщо нам весь світ, якщо ми будемо в ньому самотніми? Навіщо нам нічне небо, якщо ми не зможемо насолодитися його красою з близькою серцю людиною? Навіщо нам серце, якщо воно не відчуватиме таке бажане і водночас заборонене почуття? Я не вірила в любов, вважала, що вона приносить тільки біль та страждання. Коли людина закохується, її душа помирає, проте на її місці з'являється інша душа, зовсім не схожа на ту, яка була раніше. У людини змінюється мислення, поведінка, міміка. Людина повністю міняється, аби вгодити іншій, аби не показатися якоюсь не такою. Аби не бути справжньою... І це так печально. З моїх думок мене вириває будильник... Пора збиратися. Сьогодні у мене побачення з тим самим — ніжним, турботливим, прекрасним Марком. Навіть подумати не могла, що колись буду такою щасливою...

Невже Марк запросив мене на побачення?! Ніяк не можу в це повірити. Так, ми звісно виходили десь разом, і гуляли, і сиділи в кафешці чи ресторані. Проте зараз він офіційно покликав мене на побачення. Душу просто переповнює хвилювання, а тіло всіляко намагається це приховати. Він повинен забрати мене о 18:00.Я збираюсь, вирішила одягти легеньке лавандове плаття з відкритими плечима. Зробила легенькі локони та макіяж. Доволі просто, але натурально та мило. На годиннику 17:58... Ну от чому час йде так повільно, коли ти чекаєш якоїсь миті, моменту, зустрічі? Хвилина за хвилиною, секунда за секундою. Здається, ніби час зупинився... Чому ж так довго? Рівно о 18:00 дзвінок у двері. Пунктуальності Марка можна тільки позаздрити. Швидко підбігаю до дзеркала і підправляю волосся. Що ж, виглядаю доволі таки мило. Швидко відкриваю двері. Ось і він — той, хто так сильно змушує моє серце битися у шаленому темпі і мене хвилюватися водночас. Варто відзначити, біла сорочка йому ну дуже пасує.

— Привіт, Олю. Ти неймовірно виглядаєш. Тепер розумію, чому ти так рідко одягаєш сукні. Певно боїшся, що чоловіки стоятимуть в черзі аби поговорити з тобою. — і знову ця білосніжна посмішка. Аааа, здається, я готова потонути в ній, як і в його блакитних, як безкрає небо, очах.  Марк дійсно красень. Таких як він, треба ще пошукати. Справжній аполлон.