Глава 7

Серце шалено б'ється. Невже це і буде кінець ? Мало того, що я заплатила їм надзвичайно великі гроші, так вони ще й вбити нас вирішили? Ну правильно, а хто захоче залишити в живих свідків, які бачили їхні обличчя. Помічаю, що Артем ледве рухається, всією вагою навалившись на мене і ледве дає мені дихнути повітря. 
Фари автомобіля засліплюють очі, здавалось, що я востаннє можу насолодитися нічним небом, проте чомусь саме у цей день воно повністю ховається за щільними хмарами. Невже все ось так закінчиться? 
Я закриваю очі, аби не бачити те, що станеться за лічені секунди.
Згадую батьків... Наше щасливе дитинство... Уявляю як зустрінусь з ними незабаром. Там... Де немає ніяких проблем... Немає смутку і болі. Немає ніяких умов та претензій. Тільки щастя...  Мої думки розвіює різкий писк автомобільних шин. Відкриваю очі і бачу авто, яке зупинилось у долі сантиметрів від нас.  Видихаю і падаю на коліна. Міцно обіймаю брата... 
— Ми живі, — ледь чутно промовляю. 
Чую, як відчиняються двері машини... Швидкі кроки і ось наді мною нависає якийсь силует.  Підіймаю очі і бачу молодого хлопця років 24.
— Вибачте, я не помітив вас. У цих місцях мало хто ходить. З вами все добре? Мені так шкода! — налякано говорить він, а я про себе відзначила який він милий.
— Так, все гаразд. Не хвилюйтесь. Моя провина, що вийшла на дорогу. Вибачте, — натягнуто посміхаюсь кутиками губ — не потрібно лякати людину своїм наляканим виглядом. 
— Дозвольте допомогти. 
Він допомагає піднятися. Його очі ретельно оглядають мене і зупиняються на Артемові. Погляд змінюється, від того здавалось милого хлопця не залишилось нічого. Він за секунду став серйозним та... напруженим? 
Навіть не знаю як це пояснити. 
— У вас точно все добре? Мені викликати поліцію? — цілком спокійно запитує він. 
— Ні, ні... Ніякої поліції не потрібно, все гаразд, — тільки поліції бракувало. Як я поясню це все? Але з іншого боку стало так приємно, що йому не байдуже, хоча ми абсолютно чужі і незнайомі люди.
— Добре, я зрозумів. Вирішимо все самі, — він так щиро посміхнувся. Його посмішка заспокоїла мене, ну і засліпила тим щирим сяйвом. 
— Що ви маєте на увазі? — запитую я, не зовсім розуміючи, що він прагне зробити. 
— Будь ласка, давайте залишимо ці формальності. До речі, забув назватися. Мене звати Марк! — він подає мені руку. Протягую свою у відповідь. 
— Так, обійдімось без формальностей. Я Оля! — посміхаюсь. Вперше за довгий час дійсно щиро посміхаюсь. Варто зауважити, що у нього дуже теплі руки, це не може мені не подобатися, адже я завжди страждаю тим, що мої рученята мерзнуть. 
— Дуже приємно. Тоді, якщо ж у поліцію ми не будемо звертатися, я думаю варто завезти хлопчину до лікарні. Рани схоже не дуже глибокі та не серйозні, проте обробити їх треба. Думаю, за тиждень він буде як новенький, — з ентузіазмом відповідає він. 
— Звідки ви знаєте це все?  Працюєте лікарем? — і знову я зі своєю вічною цікавістю. 
— Ха-ха, від тебе нічого не приховаєш. Я психолог, проте у мого батька власна клініка. Це у нас сімейне. 
— Зрозуміла. 
— Давай посадимо хлопчину, до речі, як мені до нього звертатися? — запитує Марк. 
— Еем, він Артем, мій молодший брат. 
— Добре, давай посадимо Артема на заднє сидіння. 
Декілька хвилин і ми вже сидимо у машині. 
— Поїдемо у лікарню батька, — промовляє він і відразу рушає. 
— Дуже дякую тобі, не знаю як віддячити за  допомогу! — говорю я та посміхаюсь. 
— Не потрібно дякувати раніше часу. Мені нічого не потрібно, аби Артему стало краще. Коли брат одужає, тоді дякуватимеш лікарям, я нічого не зробив. 
Він такий... Такий простий і світлий... 
Таких людей доволі мало зараз. Він робить добро і не потребує нічого на заміну. Це дивовижно, адже сьогодні люди звикли за будь-які справи отримати винагороду. Вони не  допоможуть якщо знатимуть що нічого за це не отримають. І це дуже печально. Світ з кожним днем стає все більш жорсткішим, і це лякає. Усі ті цінності які так величав мій батько втрачають будь-який сенс. 

Люди забувають що таке допомога та любов. Ніхто не підійде до безхатька, якому стало погано на вулиці. Ніхто не захиститься за людину тільки через те, що її колір шкіри різниться від того, що ми звикли бачити. Ніхто не підтримає мусульманина тільки через те, що він вірує в щось інше...

Таких прикладів можна навести безліч. Наш світ тоне і люди цього не помічають.  Життя було б простішим, якби наша планета мала більше таких людей як Марк. Простих, щирих, безкорисливих.  Поки я була повністю у власних думках, ми уже в'їжджали у місто... 
Ця тиша умиротворювала.
Я чула лише дихання Марка, яке, на диво, заспокоювало мене. Ми знайомі менше години, а я відчуваю такий спокій та комфорт поруч з ним, ніби знаю його все своє життя. Двадцять хвилин і ми заїжджаємо на територію лікарні.  Я виходжу із авто, а Марк тим часом допомагає вийти Артему. Минає ще трохи часу і ось братика вже оглядає лікар і за його словами з ним нічого серйозного. Кажуть "народився у сорочці" — відбувся лише синцями та невеликими подряпинами.  Хух, добре хоч немає ножових поранень.  Дякувати Богу, все обійшлося.
За той час, поки  їхала у те кляте місце, чого тільки не лізло у голову. Я уявляла найжахливіші сцени, проте все обійшлося.  Так, його добряче поколотили, проте він живий, а це головне. 
— Ну що, давайте я вас завезу додому, — з моїх думок мене вириває голос Марка. Його тембр голосу заворожує. Спокійний, ніжний і водночас мужній. Готова слухати його голос постійно, він діє на мене як заспокійливе. 
— Не варто. Не хочу турбувати, ти і так нам допоміг. Далі ми якось самі, — дійсно якось не дуже виходить, допоміг, завіз у лікарню батька аби брата оглянули, тепер ще й додому хоче відвезти. 
— Яке сама? Твій брат у такому стані! Якщо тобі не комфортно чи щось таке, то подумай про брата. Будь ласка, дозволь допомогти. 
— Вибач, що турбую і доставляю стільки клопоту. Буду вдячна тобі,  — розумію, що він говорить правду. Якщо мені самій не дуже хочеться його турбувати, то брату точно комфортніше буде, якщо Марк допоможе. Та й він наче сам запропонував, отже свідомо хоче допомогти. Ну або ж  просто ввічливий. 
П'ять хвилин і ми виходимо зі стін лікарні.
Уже світає... Час так швидко йде. Я повинна була б відчувати страх після всього пережитого, але чомусь відчуваю лише спокій. Можливо, на мене так діє присутність цього хлопця, який так вміло заспокоює? 
Через тридцять хвилин  ми усі вже стоїмо перед вхідними дверима.  Заходимо всередину, показую Марку де знаходиться кімната брата. Він проводить його і кладе на ліжко.  Я, прямо як у дитинстві, вкриваю свого маленького хлопчика. Сідаю на край ліжка та ніжно торкаюсь голови.  Пальці плутаються у його кучерявому каштановому волоссі. 
— Я дуже рада, що з тобою все добре. Дякую, що живий, — ніжно шепочу та обіймаю його. Вдихаю аромат, я так сумувала. Здавалося, минуло тільки сім днів, сім злощасних днів як ми не бачились, проте після того, як він був на волосок від смерті розумію, що тепер ще більше цінуватиму кожну мить. Відтепер все зміниться. Я більше не дам йому псувати своє життя. Якщо буде потрібно, то власноруч вирву його з рук тієї темряви, що вбиває його.
— Йому дуже пощастило з сестрою, — знову цей голос. Повертаюсь і бачу Марка, який знову посміхається своєю неймовірною посмішкою.  Встаю та виходжу з кімнати. 
— Думаю, мені варто уже піти, вам обом потрібно добряче відпочити. У тебе точно був важкий вечір та й нічка теж нічогенька, — промовляє Марк. Але я не можу його просто так відпустити, він стільки всього зробив за цих кілька годин. Хоча... Не можу чи краще сказати не хочу?  У будь-якому випадку  повинна віддячити йому за все. 
— Ні, — прямо і доволі голосно кажу. Не можу так... не можу відпустити цього хлопця, знаючи, що він стільки зробив для мене, витрачаючи свій час. 
— Що? — сміється він з моїх слів. 
— Я не можу так просто тебе відпустити. Давай хоч кави вип'ємо чи чаю, — посміхаюсь так щиро, як не посміхалася давно. 
— Із задоволенням вип'ю кави. Думаю, що лягати спати вже не немає ніякого сенсу, а робота чекає, — так само щиро посміхається Марк. 
Кілька хвилин і ось уже на невеличкому столику стоять дві запашні чашки кави. Напроти мене сидить хлопець, якого без вагань можу назвати своїм ідеалом. Він так нагадує мого батька, такий же світлий як і він. 
Я й не помітила як на годиннику стукнула восьма ранку. 
Ми проговорили усю ніч —  про все і ні про що. З цією людиною  так легко і спокійно, що хочеться говорити всю ніч і впевнена, що не жалкуватиму про недоспаний сон. У цю ніч все було по-особливому. Не було правил, умов, претензій. 
Були тільки я і він... І розмова по душам. 
Не знаю як так сталось, але розповіла йому про своє дитинство, про втрату батьків, про залежність брата, про борги. Повністю відкрилась цій, здавалось, зовсім незнайомій людині. Проте він здавався мені таким рідним. 
Розповів про себе, про дитинство, про сім'ю. Його життя просте і легке, хоч він і не пережив втрату найрідніших людей, але розумів мене. Марк знав коли варто підтримати словом, а коли краще промовчати.  Він такий... Інший. Не схожий на всіх хлопців яких я зустрічала.  Він інший, але такий рідний. Сподіваюсь, що це наша не остання зустріч.  Ще декілька хвилин сидимо і починаю розуміти, що запізнююсь на роботу. 
— Чорт, я запізнююсь, — кажу і літаю по квартирі, як навіжена. 
— Все добре, я підкину тебе до роботи, — говорить Марк.  Не розумію за які такі подвиги Бог послав мені такого ангелика? Тридцять хвилин і ось ми вже під'їжджаємо до офісу. Я, звісно, не хотіла б залишати Артема одного, але робота є роботою.  Виходжу з авто і Марк виходить слідом. Ми ще кілька хвилин розмовляємо і я бачу як до офісу під'їжджає шеф. Ну звісно, як без нього.  Він кинув на мене швидкий погляд і зайшов всередину. 
— Дякую, що підкинув до роботи. Не знаю як віддячити тобі за все, що зробив для мене, для незнайомої людини, — щебечу. Ну от, вже навіть нормально не можу контролювати себе поруч із ним. Та що ж це таке?  
— Впевнений, ти б зробила так само. Хоч ми і знайомі тільки кілька годин, відчуваю, що знаю тебе довго, — і знову ця посмішка, здається, я готова потонути в ній. — До речі, ти не могла б дати мені свій номер телефону? Зустрінемось якось за чашкою кави, але на цей раз пригощатиму я. 
— Так, зачекай хвилинку, — швидко набираю на його телефоні свій номер. — Тоді до зустрічі, — посміхаюсь. 
— До зустрічі, — він стоїть і дивиться як я заходжу в офіс. 
Ох, вже чекаю на цю зустріч сильніше ніж власне день народження. 
Хочу побачити його. 
Дуже хочу.