Глава 5

Оля
Сиджу на кухні, думаю. Ні, не про себе. Про людей…

 Інколи так і хочеться сказати правду в обличчя людині, яка так тебе дістала. Цікаво, наскільки вистачить людського терпіння? Чи добре те, що ми довго мовчимо, а потім кажемо все, що думаємо? 

Мої роздуми перервав дзвінок у двері. Хто це може бути? Та й пізно вже. Родичі?  У нас нікого не залишилося. А якщо і були, то тепер вже десь далеко за кордоном. Подруга? Олю, ти себе чуєш? Яка подруга, вона що, в тебе є? Тут стало шкода себе, навіть нема кому вилити душу. А це так необхідно зараз, в цей момент, в цю секунду! Можливо, за дверима стоїть... брат? Мене просвітило. Точно, брат! Ну хто ще може бути! Окрилена лечу відкривати двері, сподіваючись побачити там Артема. 
Живого і здорового. 
Моє обличчя аж перекосило, коли побачила Олександра Сергійовича. А він що тут забув? Це, напевно, була б остання людина, про яку могла подумати.
— Доброї ночі, Ольго Сергіївно, — вітається зі мною, а самого ледве ноги тримають.
— Доброї, — відповідаю, — Олександре Сергійовичу, а що ви тут робите?
— А я тут мимо проїжджав, вирішив завітати, — ну, шеф, відмазка як у дев'ятикласника. 
Каже, мимо проїжджав. Ледве стрималась, щоб не захихотіти. На годиннику 23:00, а він, бач тут мимо проїжджав. Запрошую до квартири і чую сильний запах перегару. Ооо, здається, у когось проблеми і, судячи з кількості випитого алкоголю, немалі. Вперше бачу шефа у такому стані. Завжди стриманий мужчина стоїть переді мною у такому стані.
Розумію, що тримати людину на порозі неправильно, хоч він і мій не надто хороший шеф. 
— Думаю, вам варто присісти. Я приготую міцної кави, повинно стати легше, — з натягнутою посмішкою щебечу. Ну от хай там що, він чоловік, ще й в доволі не тверезому стані. 
— Дуже дякую за те, що хвилюєшся. Для мене це багато чого означає, — промовляє ледь чутно Олександр, чим і приводить у ступор. Назвати на ти? Ого, це занадто навіть для нього. 
Хм? Що шеф має на увазі? 
Проте, я не в силах звертати увагу на усі його слова. У такому стані людина не здатна мислити нормально.

Олександр
Стою, як той осел перед дверима вже хвилин зо десять. Йти чи не йти? Чорт, ну просто як в Шекспіра. Наважуюсь. Тисну на дзвінок і чую кроки. Ще не спить. Коли відчиняються двері, бачу здивовані очі Ольги. Ну звісно, а хто б не здивувався, коли б посеред ночі до тебе припирається начальник та ще й напідпитку. Хах, напідпитку то легко сказано. П'яний по саме не хочу. Вітаюсь і вона запрошує всередину. Ох, вечір обіцяє бути цікавим...

Коли зайшов у квартиру, душу огорнуло таке тепло. Тут все здавалося таким… таким своїм. Видно, що душу вклали. Думками порівнюю цих кілька кімнат із своїм двоповерховим будинком. Якби переді мною постав вибір, то однозначно обрав би перше. Навіщо той гігантський будинок, якщо у ньому все одно пусто… як і в моїй душі.

Душа... Вона є у кожного чи тільки в обраних? А взагалі, що це таке ? Відповіді, здається, немає. Але вона є. Відповідь всередині кожного з нас. Це наше внутрішнє "я", це відображення внутрішнього світу, того, що наповнює серце і тіло. Душа... Ти така не розгадана таємниця.

Коли дівчина пропонує мені каву, я стрепенувся. Знаєте як це — відчувати, що вона хвилюється і хоче допомогти? Мило. Це могло б зігріти мене, проте розумію що не повинен піддаватися. Моє серце більше не належатиме жодній з жінок. Вона така ж, як і всі. Я впевнений. 
Встаю з дивану і підходжу до вікна. Ми живемо в одному місті, проте вид з вікон так відрізняється. Це дає зрозуміти, що все-таки ми різні. З різних світів. 
Повертаюсь до невеликого комода, який стоїть у кутку кімнати. Так багато фотографій. Підходжу ближче, аби краще розглянути їх.  Беру до рук одну з фотографій, вона відразу кинулась в очі.
"Такі щасливі" — думаю. 
На фото зображена сім'я, я довгий час вдивляюсь у їхні посмішки, розуміючи що ми з батьком ніколи більше не будемо такими.

 Оля 
Декілька хвилин і кава готова.  Заходжу в кімнату і помічаю шефа, який щось уважно розглядає.  Ставлю каву на столик і підходжу ближче. 
Наше останнє сімейне фото?  Не знаю, що мене так вивело з себе.  Те, що це мої особисті речі, чи те, що їх торкається саме шеф. 
— Не потрібно торкатися цих фотографій! — мій голос зривається і я переходжу на крик. — Покладіть на місце! 
Сама не розумію чому так зірвалася, він ж просто переглядає фотографію.  Я бачила в якому ступорі стояв Олександр, проте нічого зробити не могла. 
Сказані слова не повернеш…
— Вибач, я просто... — він стоїть у повному нерозумінні того, що відбувається. 
Вибач? З яких пір ми перейшли на "ти"?
Хоча, людина в алкогольному сп'янінні не мислить адекватно. Просто не звертай уваги на це, Олю. 
Завтра знову все буде як раніше.
— Олю, вибач… те, але це ж звичайне фото, нащо так нервувати? Це шкідливо для здоров'я, — каже з якоюсь насмішкою. 
— Просто фото? — доволі здивовано відповідаю. — Для вас це можливо просто фото, проте для мене це щось набагато більше. 
— Фотографії це не просто непотрібна річ. Вони здатні повернути вас у той момент, який тепер ви здатні бачити лише у спогадах. Вони не дають забути обличчя дорогих вам людей. Від них так і гріє теплом й любов'ю. Фотографія не просто річ, її сенс куди глибший ніж здається. Вона не дає забутися. Вона нагадує, що в цьому жорстокому світі є ті, хто любить вас і готовий допомогти. Ось для чого існують фотографії, — із смутком та одночасно з безмежною любов'ю дивлюсь на цю світлину.
— Для когось фото значить багато, когось можливо воно і зігріває. Проте мені фотографії нагадують про ті часи, які я б хотів стерти і забути як страшний сон. — відповідає Олександр з якимось сумом. 
— Чому ж ви хочете забути людей, які зображені на одній фотографії з вами? Якщо ви маєте спільні фото, спогади, отже людина була дорогою для вас... Або ж досі є. 
— Фотографії здатні причинити невимовний біль, особливо якщо на них зображена людина, яку ти більше ніколи не зустрінеш. 
— Я розумію вас.