Глава 4

Олександр 

Старі рани 
Дитинство... Які спогади асоціюються з ним? У кожного свої. І хороші і погані. Для когось це пора щастя, а для когось смутку...
По вікнах легенько настукував дощ. Таке відчуття, що хоче мені щось сказати, пояснити, донести. 

Соромно зізнатися, але дощу я боюся. Того пронизливого звуку, який кожного разу роздирає рани дитинства...
Це було давно. 20 років тому. Пам'ятаю аеропорт. В цей день мама з моїм старшим братом відлітали в Англію. Дощ тоді лив, як з відра. Андрій отримав грант і мав цілий рік навчатися за кордоном. Хоча йому було всього 10 років, це не заважало бути улюбленцем у батьків. Я був як другий сорт. Помічали тоді, коли треба було. Ще пам'ятаю літак. Він був такий... такий... такий прекрасний. Хотілося сісти і полетіти далеко-далеко. Подалі від усіх. Побути на самоті і врешті-решт зрозуміти самого себе. Тоді мені малому здавалося, що політ на літаку — недосяжна мрія, яка ніколи не здійсниться. То тепер я можу дозволити собі навіть і приватний літак. А тоді був хлопчиськом, який геть нічого не розумів.

Я дедалі більше поринав у спогади. Ах так. Цей день. Назавжди у моїй пам'яті...
Пам'ятаю крики. Якраз проводжали маму з братом на посадку, як у кінці коридору почулися голосні крики. Що це? Що сталося? Потім бачу, як звідси  кулею вилітають два чоловіка у масках і просто починають стріляти по усіх підряд. Темно... Стало темно. Останнє, що пам'ятаю, то це як батько кричав падати на підлогу. Отямився. Не розумію, що зі мною. Навколо білі стіни, лежу. Все ясно, в лікарні. Поряд бачу зчорнілого батька. Мені було досить його погляду і все стало зрозуміло. В тих очах можна було прочитати безвихідь, жаль, горе... Варто мені, 6-річному хлопчику питати щось? Навіщо? Все і так ясно, як білий день. Я подорослішав за мить. Тато побачив, що я уже прокинувся й покликав лікаря. Той оглянув мене і вони вийшли в коридор — говорили про мій стан. Лікар сказав, що все буде добре, але от психіка можливо і похитнулася. Зараз мені 26, а я пам'ятаю це до сьогодні. 

Події двадцятирічної давнини. Ні, з моєю психікою все добре. І було тоді і є зараз. Але з того дня моє життя змінилося. Навіть можна сказати, що поділилося на "до" і "після". Загинув мій брат, моя кровинка, моя опора. Байдуже, що він був улюбленцем, байдуже, що батьки звертали на нього більше уваги. Байдуже на все, це ж мій брат! Після його смерті за кілька днів не стало і мами. Тато розказував, що вона ледь не збожеволіла. В цей трагічний день, Андрій загинув на її очах — бандит безжально вистрілив йому просто у груди. Цей біль пронизав його серце, а душу мами. Після того вона не промовила ні слова. Один син мертвий, а інший без свідомості. Виявляється, я так пролежав 3 дні, не приходячи до тями. Тато благав, молив, кричав. Просив сказати хоча б слово, але ні. Вона так і померла, онімівши душею. Знаю ще, що вона приходила до мене.  Дивилась і гірко плакала. Може, пробачення просила? Не знаю і ніколи вже не дізнаюся. 
З того часу батько приділяв мені всю свою увагу. Відчував провину, хоча і вимагав взамін. Постійно я мав щось доводити що щось можу, що вартий того, що він мені дав. Ці спогади ніби повернули мене туди, у ці 20 років назад. Якось гірко стало на душі. Розвіятися чи що? Тааак, де ж це номер моєї кралі? Набираю номер і чую: " Сумував, котику? Я чекаю". Нарешті розважуся, а то геть розкис. Ця краля зробить мій вечір. Сідаю у машину і задоволений, як віслюк їду. Їду зняти весь цей "вантаж" своєї душі.
На годиннику за першу ночі, на дорозі нікого. Так спокійно. Нічне місто все-таки романтичне. Ось вже на місці, а Лея зустрічає мене спокусливим поглядом. І не тільки. Коротенька спідничка так облягає її стегна, а розріз блузи так і манить до себе. Чесно кажучи, ця дівчина геть не така, якою стає поруч зі мною.В житті — тихенька й слухняна дівчинка, а зі мною — демониця. Як хижак накидаюся на її солодкі губи і на ходу зриваю одяг. Починаю цілувати її шию, груди і опускаюсь все нижче і нижче. Її пальчики обхоплюють мою спину і я всім тілом притискаюсь до неї. Лея така ніжна, солодка і повністю у моїх володіннях. Вона моя, моя, моя... 
Відкидаю голову назад і намагаюсь відновити дихання. На годиннику майже 5 ранку і я відчуваю як сон огортає в свої обійми. Натомість обіймаю Лею, яка от-от засне на моїх грудях. Лагідно цілую її у чоло і засинаю. 
І сниться мені  майбутня сім'я. Дружина, діти. Ох, який сон. От би не прокидатися.  Кличу дружину з дітьми і назустріч з посмішкою йде... ОЛЬГА? 

Я прокинувся у холодному поту. Треба ж такому наснитися. Цей сон не дає спокою. Можливо, це якась підказка. Не факт. Звертати увагу на якийсь дурнуватий сон просто абсурд. Мало що могло вплинути. Наприклад, стрес. Так-так, стрес. Ольга забула ключі, я збив її з ніг і понеслось.  За вікном казковий ранок. Сонячні промені лоскотливо граються на обличчі. Зазвичай не помічаю таких дрібниць, але не сьогодні. Під боком ще спить Лея. Сподіваюсь, вона не намагатиметься одружити на собі. От що-що, а одружуватися найближчим часом точно не збираюся. Кохання, яке розбило моє серце,  не дає мені розпочати нові стосунки. Чому? Страшно. Так, мені страшно... Таке відчуття, що усім потрібні лише гроші, коштовності, шуби і все в тому роді. 

Одягаюся і вирушаю додому.  Ще ж на роботу треба заїхати. Стоп! Яка робота? Сьогодні ж вихідний. Ох, Яровий, ти вже геть мізками полетів. Проїжджаю повз будинку Ольги. Якось так стало... Тепло чи що? Такі метелики в животі з'явилися. Сміюсь вже сам з себе. Від чого ті метелики? Від будинку? Проте сам ж і даю відповідь. Від присутності в ньому Ольги, телепню. Ця думка якось вирвалася раптово, не очікував такого повороту. Чесно кажучи, шокований з себе.
Піду нап'юсь.  Ну а що? Треба зібрати ті думки докупи і знайти непоганий найближчий бар. От чорт, я не можу розібратися сам в собі. Що хочу? Чого бракує? На ловця і звір біжить. Бар "Незабудка".

Всередині не так багато людей, проте атмосфера приємна. За барною стійкою немає нікого. Саме те. Ніхто не буде набридати і діставати дурними питаннями чи залицяннями. Замовляю стакан віскі. Ще один. І ще один. А потім ще. Уххх...
Цілу годину п'ю у гордій самотності. Аж тут таки підсідає дівчина. З виду непогана, фігура теж нічого. Може б то переспати з нею? Ага, розмріявся. Через кілька хвилин до нас підходить молодий чоловік. Виявляється, це був її хлопець. Пролетів ти, Сашо, пролетів.