Глава 2

Олександр
Відчиняю двері у кабінет і розумію, що щось сталося. Хм, а що ж? Не думаю, що мені вона розкаже. Особливо після того, як ти сотню разів до неї прискіпувався чого-небудь, зауваження давав.От і дурень ти, Сашо. А може це через тебе? Та ні. Відганяй ті думки. Питаю Ольгу чи все добре, каже, що так. Але щось я не вірю тій дівчині. Так стало шкода цього милого личка. Ловлю себе на думці, що вона мені подобається. Вона пішла. Я ще довго дивився їй услід. Але кинув погляд на стіл. Забула ключі. А надворі ж такий дощ!
Виходжу з кабінету поспіхом. Годинник вже перевалив за десяту вечора, а мені треба завезти ключі Ользі, бо ж змерзне. Такий то дощ надворі. Задзвонив телефон і тільки хочу підняти слухавку, як відчуваю, що збив когось з ніг. Чорт забирай! Ще тільки цього мені не вистачало. 
Та щоб тебе! Називається віддав ключі. 
Розумію, що Ольга швидше всього лежить без тями. Прокручується безліч варіантів, що робити, як далі діяти. 
Дивлюсь на неї такими наляканими очима, ніби  загнана тварина, яку ось-ось з'їсть хижак. Хоч би все було добре. Відкрила очі, ну дякувати Богу. Питаю чи все добре, каже, що так. Хоча по очах бачу, що неправда. Треба відвезти її додому, бо ж негарно вийде.
— Їдьмо, Ольго Сергіївно. Вже пізно, вас мабуть, чекають вдома, — кажу до неї і допомагаю піднятися.
— Так, звісно. Поїхали, — погоджується.
Ми вирушили. Що їй сказати? Чи може взагалі не варто розпочинати розмову? Бачу, щось мучить Ольгу, але що ж? Вона заснула. Помічаю, яка ж ця дівчина гарна попри те, що без макіяжу. Це ніжне личко так і проситься поцілувати його. Розкішне волосся легенько спадає по її тендітних плечах. Губи п'янко манять до себе. Ей, Яровий, ти геть здурів? Припини думати про неї. В Ольги ж стовідсотково є хлопець. Згадай як тобі неприємно було, як якийсь там чувак на мерсі відбив твою дівчину. Тобі ж було так кепсько! І йому так буде.
З такими думками вже був на місці. Вирішив розбудити дівчину, але вона так солодко спала, шкода тривожити її міцний сон. Почув шурхіт. Здається, прокинулася. 
— Дякую за те, що підвезли, Олександре Сергійовичу. І за ключі. Я вже піду. Доброї ночі. 
— Доброї ночі, Ольго, — ми застигли обоє, — Ольго Сергіївно.
Я поїхав геть. Хоча мене ось уже який раз переслідують думки про Ольгу, я не готовий розпочинати якісь стосунки, навіть для розваги. У свої повні 26 сімейне життя ніяк не вписується у майбутні плани. Ну принаймні років так на два-три. І ось, мене чекає чергова краля. Треба збільшити швидкість, бо можу не встигнути.

Оля
Ми їхали у німому мовчанні. Шеф нічого не говорив, а я тим паче боялася сказати щось. За вікном була глибока ніч, а на фоні грала приємна музика. Здавалося, сон прямо зараз охопить мою душу. 
Ніч... Така темна, але водночас трепетна й ніжна. Так спокійно, так тихо. Ніщо не турбує, ні про що не хвилюєшся. 

Коли настає ніч, всі думки переплітаються і ти не можеш нічого зрозуміти. Вони ніби одна перед одною хочуть щось сказати. Одна хороша, інша погана. Ці думки... Вони ніяк не дають тобі спокою. Все ніяк не йдуть з голови. Здається, у цю літню ніч хочеться помріяти  про щось хороше, про щось таке неповторне. Мабуть, про щастя, про такий довгоочікуваний спокій. Хочеться стати неповторною. Щось комусь довести, щоб тебе запам'ятали назавжди. 
...Хіба легко заснути, коли тебе щоночі і щодня ятрить лише одна думка. Важко. Сон дуже довго йде. У кожного є ця думка. Кожного щось мучить, адже не все так просто у цьому житті. Життя — довга стежина, яку так важко пройти, але зробити це потрібно з гордістю. Не все так просто... 

Я відчуваю, як засинаю. Тепло огортає мою душу. О ні, тільки не зараз, тільки не в машині Олександра...
Гей, я ще сплю? Та ні, здається, прокинулася. Але… що?! Він назвав мене на ім'я! Мої очі треба було бачити. Та в принципі як і його. Напевно, сам від себе не очікував. Заходжу в квартиру.  Думки лізуть одна поперед одної.  Що мені робити? Як вирулити цю всю ситуацію? Сподіваюсь, що впораюсь. Олю, ну ти ж сильна. Ти мусиш. Ще і не з такої багнюки вилазила. Ти сильна...З такими думками я провалююсь у глибокий сон. 

Далекий 2014 рік. 
Наша сім'я ніколи нічого не потребувала. Ми були багаті, проте багатство не зіпсувало нас як людей. Батько завжди говорив, що ми такі ж, як і інші. Хоч і маємо більше коштів, але це не робить нас особливими. Ми дихаємо тим же повітрям, що й інші. Ми їмо ті ж продукти, що й інші. Ми посміхаємося, плачемо, радіємо, сумуємо, так само як і всі інші люди. Ми бачимо той же світ,  живемо на одній планеті. Ми всі рівні. 
Ми як і всі хочемо бути щасливими. 
Батько нікого не возвеличував і не принижував. Він був простим, саме таким ми його і любили. 
У нас, як і у кожної сім'ї, були певні традиції. 
Щотижня ми їздили разом на пікнік до місцевого озерця. Проте після батькового підвищення по роботі, він був кардіохірургом, ми не могли робити це так часто. 
Але раз у місяць повинні були відпочити усі разом. 
І ось, травень... 
Кінець травня і ми разом збираємось знову послідувати нашій традиції і поїхати разом до озерця, про яке мало хто знає. 
Я була на навчанні, тому домовилася, що доберусь до нашого містечка сама. Батьки і молодший братик повинні були поїхати раніше, щоб усе підготувати. 
Артему було 10 років. Такий дорослий, але одночасно менший братик. Він був для нас промінчиком сонця у дощові дні. Він любив жартувати, був відкритим і постійно посміхався. 
І ось, вони усі разом їдуть у машині під пісні "One direction". Мама, ім'я у неї було таке ж сонячне, як і вона сама — Софія, любила підспівувати, це було її хобі. Хоч вона і не працювала за своєю  спеціальністю, а була вона викладачем музики, та її спів постійно проносився по нашому будинку. 
Що може бути краще за сімейну поїздку під хорошу музику? Якщо не брати до уваги постійний лай нашого улюбленого песика Ральфа, який постійно гавкав, коли вмикалась музика. 
У той день погода була чудова. Яскраві промінчики сонця переливалися усіма кольорами веселки. Вони падали на обличчя мами, і її ніжно голубі очі просто заворожували. 
По небу пливли білосніжні хмарки, дивлячись на які ти постійно уявляєш собі різні фігурки. 
Чудовий день. Я б навіть сказала найкращий день, проте... 
Є одне але, найкращий день став фатальним для нашої сім'ї. 
Артем грався з Ральфом, проте ніколи не міг вчасно зупинитися,  а наш пес був доволі нервовим, не любив коли його дуже дратували. 
І ось, в одну мить, він ніби з'їхав з глузду. Батько злякався, що той зможе нашкодити Артему і, сам того не помічаючи, відволікся від дороги. 
На зустріч їхав вантажний автомобіль, секунда і...
Я, вся щаслива, вибігаю з корпусу університету і лечу на зустріч з сім'єю, ще не знаючи, що їх вже немає поруч зі мною. Один дзвінок, який кардинально змінив усе моє життя. 
— Добрий день! Це лікар міської лікарні. Ви Ольга Соколова? 
— Так, це я. 
— Сергій та Софія Соколови — це ваші батьки? 
— Тааак, а що сталось?  Ви лякаєте мене. 
— Мені дуже важко таке повідомляти, проте я мушу. Ваші батьки загинули в автокатастрофі. Прийміть мої співчуття. 
Весь світ у цю ж секунду накрився чорною пеленою смутку. 
— А Артем?  Що з моїм братом, де він? 
— Він у реанімації, проте загрози для його життя немає. 
Цей біль неможливо передати, його потрібно відчути. 
Від моєї душі ніби відірвали невід'ємну частинку — батьків. Вони були моїм всім. Батько, який був для мене взірцем всіх тих людських цінностей, якими мали б бути наділені всі люди планети. 
Мати, яка була для мене, як ковток свіжого повітря, як промінчик сонця у грозові дні. Її голос досі проноситься ехом по нашому будинку. Я чую його постійно. 
Сирота... Тепер я сирота. 
Байдуже на мене, а як же Артем? Він ж зовсім дитина, він не заслуговує на дитинство без батьків. Ніхто не заслуговує.
Пройшло кілька днів і ось я стою на могилі найдорожчих мені людей. 
Усі співчувають, а я подумки далеко.