Глава 1

Оля
Літо... Таке тепле, ніжне. Здається, його тепло огортає моє серце. Вітер ковзнув по шкірі так, що аж мурашки пробіглися. Ну от, знову те саме. Знову замріялася. " Олю, припиняй", — кажу вже сама собі вголос. Люди нервово озирнулися у мій бік і я лише захихотіла, хоча на душі кішки скребуть, а на очі навертаються сльози. Знову брат кудись влип, знову надзвонює— гроші просити буде. Ми росли самі, без батьків, точніше втратили їх. Я, як старша сестра, виховувала брата. Паралельно вчилася і працювала. Таки не вгледіла. Зв'язався з азартними іграми і тепер казино його дім. А за все розплачуюсь я. Кому як не мені рятувати свого недолугого братика. Вкотре... 

Вже пів години як я запізнююсь на роботу. Ох і попаде ж зараз від шефа. На носі важливий контракт, а я тут розгулялася. До речі, працюю у компанії "ALFA STAR" — відомій на всю країну компанії готельно-ресторанного бізнесу. Про те, які там гроші крутяться краще змовчати, бо страшно називати навіть таку суму.
 Ось вже переступаю поріг офісу і прокручую в голові як би то уникнути цього  погляду шефа. Всі дівчата наші просто "сохнуть" за ним, а я терпіти не можу. Брутальний, неврівноважений недоумок, якому вічно все не так. Звіт перероби, договір перепиши. Бач, який. Дякувати Богу, коли влаштовувалась на роботу, то його ще не було. Займався своїми готелями у Франції. Компанією керував батько — просто чудова людина, не те, що синок. А тепер, коли той вирішив йти на пенсію, "ALFA STAR" очолив Олександр Сергійович — мій безпосередній начальник.
Так, ще трішки, Олю, ще трішки. Буквально кілька метрів і будеш на місці. Стоїть! І просто посеред дороги. Ох і уявляю, яку мораль зараз буде читати той Олександр Сергійович. Як зараз бачу: "Ольго Сергіївно, ви на годинник дивились?" або "Здається, я попереджав, що не люблю, коли запізнюються". Можна подумати, я сама люблю. Але ж не скажу я водію маршрутки їдьте швидше, бо той пришелепкуватий шеф мене приб'є. Підходжу. Нервово затримую дихання. Чую:" Добрий ранок, Ольго Сергіївно. Запізнюватись негарно, не навчили в дитинстві? " Як же я ненавиджу, коли мене називають Ольгою. Саме так називає мене брат і його друзі, коли в черговий раз приходять вибивати з мене останні гроші. Так хочеться купити собі кофтинку, сукню, туфлі на шпильці. Але де там. Доводиться лазити у цьому набридливому костюмі. 
— Добрий ранок, Олександре Сергійовичу, прошу вибачення, більше не повториться. 
Хух, і як я стрималася, щоб не виказати все, що думаю про нього? За ці 2 роки, як він очолює компанію, шеф добряче потріпав мені нерви. Таке відчуття, що я з першого погляду йому не сподобалася. То не так одягнена, то договір не так написала. І таких зауважень сотні. Спочатку молилася, щоб не звільнив, а тепер навіть уваги не звертаю. Мої думки перервав голос Олександра. 
— Ольго Сергіївно, я сподіваюсь ви не забули, що сьогодні ми підписуємо важливий контракт? 
— У мене все готово, копії ще з вчорашнього дня лежать на вашому столі. 
— Справді, не помітив, дякую, можете йти. 

Олександр
На годиннику вже за 8 ранку,а цього дівчиська ще немає. От і де її чорти носять? Ну не 18 ж років тобі, Олю Соколова, щоб запізнюватись, тим паче, коли на носі такий важливий договір. Ох, ті жінки. Казав батько, що працівник вона хороший. Тут так, не сперечаюсь. А як жінка? Вічно строгий костюм, волосся у хвостик і нуль макіяжу. От хто на неї клюне? "Ей, Сашо, якого біса ти взагалі думаєш про цю дівку? Баб мало? Он, заїдь до клубу, знайдеш. І не одну",— кажу сам до себе і бачу як йде наша Ольга Сергіївна. Ну треба ж таке, щоб по батькові співпало. 
— Добрий ранок, Ольго Сергіївно. Запізнюватись не гарно, не навчили в дитинстві?
Як завжди, мушу чимось її вколоти. Звісно, я бачив ці папери на столі.  Як не помітити цю купу макулатури вагою зо 5 кг? Ну але треба ж чимось зачепити цю норовливу дівку, правда? Треба поставити її на місце, а то надто горда. Цікаво, був у неї хтось, чи у свої 23 вона досі цнотлива? Здається, нікого не помічав поруч. У кишені голосно задзвенів телефон, партнери приїхали. Треба іти і підписувати цей бісів контракт. Нарешті я доведу батьку, що не лише він може досягти висот. Я теж не промах. Ярові не здаються. А я, Яровий Олександр Сергійович, зможу все. Варто лише захотіти. 
Заходжу у залу, Ольга вже розмовляє з потенційними іноземними партнерами. Але щось її тривожить. Хоча, не моя це справа. Зараз на першому місці контракт, решта — дрібниці. ...
...

Ось він — контракт. Він у моїх руках.   Так, контракт нарешті у моїх руках. Цікаво, що на це скаже мій батько?  Нарешті я зміг довести, що я, Яровий Олександр, син Сергія Ярового,  щось та й  можу у житті.  Мене переповнюють дивні відчуття, здавалося те, до чого прагнув ось, у моїх руках, але особливого задоволення немає.  
Де ділось  це дівчисько? Знову кудись повіялося! Треба знайти її. Бо все-таки як не крути, але в підписанні контракту її велика заслуга.  Проходжу коридором і розумію, що десь вона справді поділася. Дивно, дуже дивно. Ніколи такого за нею не помічав. А може, щось сталось? Якщо і так, то це має бути дуже серйозно. Помічаю за собою, що надто часто думаю про Ольгу. Треба гнати ці думки.

Оля
Ну ось. Контракт підписано. Шеф задоволений, всіх все влаштовує. Знову задзвонив телефон. Нервово дістаю його з кишені і бачу — він, дружок мого любого братика. Неважко здогадатися чого він телефонує. Від Артема, мого брата, слухавку не взяла, то тепер той вирішив діяти. Поспіхом виходжу у коридор і тремтячими руками відповідаю на дзвінок. І нащо я це зробила? Крики, погрози і купа незрозумілих слів. Єдине, що розчула — 15 тисяч доларів. Саме таку суму винен Артем цим людям. Мене як струмом вдарило. Де взяти такі гроші? І думати не хотіла, що буде з нами, якщо цей борг не віддати. Раптом почула чиїсь кроки. Так, Олю, опануй себе. Нікому не показуй свої слабкості. Чую, відчиняються двері і заходить... шеф? Моєму здивуванню не було меж. Вперше в його очах я не побачила злості. Там була лише розгубленість. Чувак, ти що, дівчини заплаканої не бачив, чи що?
— Ольго Сергіївно, з вами все гаразд?
— Так, все добре. Щось голова розболілася. Мабуть, піду додому, — тихо відповіла. Не буду ж я йому душу виливати.
— Можливо, вас підвезти.
— Дякую, я пройдусь.