Розділ 20

Цього дня ми зустрілися випадково у парку. Вона сиділа на лавці, заглиблена у свій блокнот, і я підійшов ближче, тримаючи дистанцію, але бажаючи бути поруч. Моє серце билося шалено: я відчував, як її присутність проникає у мене, робить мене живим і водночас болючим.

Вона підняла погляд і помітила мене. Її усмішка була ніжною, легкою, як промінь сонця серед хмар. Я хотів підійти ближче, сказати все, що відчуваю, обійняти її, але страх зруйнувати цю тонку гармонію стримував мене. Тільки мовчазні слова у моїй душі кричали про любов, яку я не міг відкрити.

Ми розмовляли про книги, про дрібниці, про життя. Кожне її слово пронизувало мене, кожен жест ставив мене на межу трепету і болю. Моє мовчазне кохання досягло межі — воно стало майже фізичним, немов кожен погляд і кожна посмішка Олени розривали мене зсередини.

Вдома я знову відкрив блокнот. Я писав про цей день, про кожен момент, який залишився у серці. Моє мовчазне кохання ставало ще сильнішим, ще більш живим. Біль від неможливості відкритися і страх втратити її змішувалися з щастям від кожної миті поруч.

Того вечора я лежав у темряві, відчуваючи її присутність у думках, у серці, у кожному подиху. Я знав, що це останній етап перед фіналом — останні миті, коли моє мовчазне кохання сяє найяскравіше і водночас приносить найбільший біль. І хоч вона ще не здогадується про мене, я залишаюсь поруч, спостерігаю і кохаю тихо, шалено і без надії на відповідь.

Цей день був тихим, мов місто теж прислухалося до моїх думок. Я йшов знайомими вулицями, де раніше випадково зустрічав Олену, і відчував, як кожна миттєвість із нею залишила слід у серці. Моє мовчазне кохання стало частиною мене, настільки глибоко, що я вже не уявляв себе без неї, навіть якщо вона ніколи не знала про мої почуття.

Я підійшов до кав’ярні, де часто працювала Олена. Вона була там, заглиблена у свій блокнот, очі блищали від творчості. Я стояв осторонь, тихо спостерігаючи, як вона живе, як сміється, як думає. Моє серце кричало всередині: я хотів бути ближче, обійняти, сказати все. Але я знав, що цей момент — межа, коли слід зберегти мовчазну любов.

Я дістав свій блокнот, погладив його обкладинку, і відчув, як мої руки тремтять. Ці сторінки були моїм серцем, моєю душею, яку я не міг віддати їй особисто. Я залишив його на столику поруч із кавою, тихо, непомітно, як останній жест любові, яку ніколи не буде вимовлено вголос.

Вона підняла очі, побачила блокнот, обережно взяла його в руки. Її погляд зупинився на записках, і усмішка промайнула на обличчі, але вона ще не знала, що я був автором кожного слова, кожної дрібниці. Моє серце розривалося від радості і водночас від болю: я був поруч, але залишався невидимим.

Я відійшов назад, відчуваючи, що це кінець нашої історії, але водночас початок чогось безмежного всередині мене. Моя любов до неї — мовчазна, безмежна, вічна. Я міг лише спостерігати, любити у тіні, і в цьому мовчанні була вся краса і трагедія моїх почуттів.

Того вечора я повернувся додому, ліг у темряві і відчував її присутність у кожному подиху, у кожному серцебитті. Моє мовчазне кохання залишалося зі мною назавжди — сумне, ніжне, чисте і вічне. І хоча вона ніколи не дізнається про нього, я знав: я кохав її по-справжньому, до останнього подиху, і це вже було сенсом мого життя.

Кінець історії